Слава ЗСУ!

- Я теж цього не знаю – стенув плечима Детмольд. – У кожному разі він вже є замішаний. Забагато бачив. Заберіть його до Філіппи, вона вирішить. Закуйте його.

- Немає такої потребм – здвигнув плечима Дійкстра. – Я відповідаю за нього. Я відведу його куди слід.

- Гарно все складається – кивнув головою Детмольд. – Бо ми не маємо часу. Ходи, Кейро, там на горі справи ускладнюються…

- Але й знервовані – буркнув Руданський шпигун, дивлячись услід за ними. – Брак вправності, ніщо інше. А державні перевороти і путчі це як холодець з буряком. Слід споживати холодним. Йдемо, Геральте. І пам’ятай: спокійно, з гідністю, без заскоків. Не примушуй мене жалкувати про те, що я не наказав тебе ні закувати, ні стриножити.

- Що тут робиться, Дійкстро?

- Ти ще не здогадався? - шпиг йшов поряд з ним, три реданьці тримались позаду. – Скажи-но щиро, відьмаче, як так сталось, що ти тут з’явився?

- Я боявся, що настурція всохне.

- Геральте – Дійкстра криво подивився на нього. – Ти впав у гівно з головою. Ти випірнув і тримаєш губи над поверхнею, але ногами все ще не досягаєш дна гноярні. Хтось подає тобі руку допомоги, ризикуючи сам впасти і засмердітись. Тому облиш дурнуваті жарти. Це Єнніфер наказала тобі сюди прйти, так?

- Ні. Єнніфер спить у тепленькому ліжку. Це тебе заспокоїло?

Величезний шпиг раптом різко розвернувся, вхопив Відьмака за плечі і припер до стіни коридору.

- Ні, ні мене це не заспокоїло, ти чортів дурню – просичав. - Ти що ще не зрозумів, дурбелику, що пристойні, вірні королям чародії цієї ночі не сплять? Що взагалі не лягали до ліжок У тепленьких ліжках сплять куплені Нільфгаардом зрадники. Перекинчики, які самі годували путч, але пізніше. Не знали, що їх плани викрито, а наміри випереджені. І оце саме їх витягають з теплих ліжок, б’ють кастетом у зуби, накладають на лапи наручники з двимериту. Зі зрадниками покінчено, розумієш? Якщо ти не хочеш піти на дно разом ними, припини вдавати ідіота! Чи Вільгефортц вчора вечором перетяг тебе на свій бік? Чи може Єнніфер перетягла тебе ще раніше? Кажи! Швидко, бо гівно починає заливати рота!

- Буряковий холодець, Дійкстра – нагадав Геральт. Проведи мене до Філіппи. Спокійно, гідно і без заскоків.

Шпиг відпустив його, відступив на крок.

- Йдемо – сказав холодно. – Цими сходами, наверх. Але ми закінчимо розмову. Я тобі це обіцяю.

Там, де сполучались чотири коридора, під колонною, що підтримувала склепіння, було світло від лампи і магічних куль. Тут скупчились реданці і чародії. Серед тих останніх були члени Ради – Радкліфф і Сабріна Глевіссіг. Сабріна, як і Кейра Метц, була у сірому чоловічому вбранні. Геральт зрозумів, що у путчі, що здійснювався на його очах, можна розпізнати сторони за уніформою.

Стоячи на колінах на підлозі, над тілом схилилась Трісс Мерігольд. Геральт впізнав Лідію ван Бредевоорт. Впізнав її за волоссям і шовковою сукнею. З обличчя її не розпізнав, бо це вже не було обличчя. Це була огидна, макабрична маска трупа, яка блищала відкритими аж до половини щік зубами і спотвореною, запалою, зле загоєною кісткою щелепи.

Прикрийте її – глухо промовила Сабріна Ґлевіссіг.

Коли вона вмерла – ілюзія розвіялась… Трясця, прикрийте її чимось!

- Як це сталось, Радкліффе? – запитала Трісс, відводячи руку від позолоченого руків’я стилета, що стирчав нижче грудини Лідії. – Як це могло статись? Мало обійтись без трупів.

- Вона атакувала нас – буркнув чародій, опускаючи голову. – Коли ми випроваджували Вільгефортца, кинулась на нас. Настало замішання… Сам не знаю, як саме… Це її власний стилет.

- Закрийте їй обличчя! – Сабріна різко розвернулась. Побачила Геральта, її хижі очі заблищали немов антрацити.

- Звідки тут цей взявся?

Трісс блискавично підвелася, пригорнулась до відьмака. Геральт побачив перед обличчям її долоню. Потім побачив блиск і лагідно занурився в темряву. Відчув руку на комірі в раптове шарпання.

- Тримайте його, бо впаде – голос Трісс був ненатуральним, у ньому бринів вдаваний гнів. Знову шарпнула ним, так щоб на якусь мить був поряд з нею.

- Вибач – почув її швидкий шепіт. – Я мусила.

Люди Дійкстри притримали його.

Ворухнув головою. Перемкнувся на інші органи чуттів. У коридорах панував рух, повітря нуртувало, несло запахи. І голоси. Сабріна Ґлевіссіг матюкалась, Трісс вгамовувала її. Реданці, від яких смерділо казармою, тягли підлогою обм’якле тіло, що шурхотіло шовком сукні. Запах крові. І запах озону. Запах магії. Підвищені голоси. Короткий, нервовий стукіт підборів.

- Поспішайте! Це все занадто довго тягнеться! Ми повинні вже бути у Гарстанзі!