Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Читай онлайн! Читай онлайн українською безкоштовно > Книги > Час зневаги

- Колись і справді так було – тихо промовив командир загону. – Колись остерігали. Пускали стрілу у стовбур чи на стежку, позначуючи нею рубіж, після якого далі ані кроку. Якщо людина швидко поверне, могла піти цілою. Але нині інакше. Сьогодні одразу шиють так, щоб вбити.

- Звідки така затятість?

- Ну – пробурчав вояк – дивіться, як воно. Коли королі разом з Нільфгаардом замирились, гостро взялись за ельфійські банди. Напевно, міцно їх всюди притисли, бо немає ночі, щоб недобитки не втікали через Бругге до Брокілону у пошуках притулку. А коли наші впольовують ельфів, то часом трапляється розправа з диво-бабами, які їм з-за Стрічки йдуть на допомогу. А бувало, що й наше військо трохи розганялось у гонитві… Розумієте?

- Розумію – Жовтець уважно поглянув на вояка, покивав головою. – Переслідуючи Scoia'tael, ви перетинаєте Стрічку. Убивали дріад. І тепер дріади відповідають тим самим. Війна.

- Так і є, пане, ви мені прямо з вуст зняли. Війна. Це завжди була боротьба не на життя, а на смерть, але тепер це вже дуже зле. Між нами і ними велика ненависть. Ще раз кажу вам, якщо не мусите, не їдьте туди.

Жовтець ковтнув слину.

- Справа в тому – він випростався у сідлі, з великим зусиллям прибираючи войовничу міну і хвацьку поставу – що я мушу. І їду. Зараз. Вечір – не вечір, туман не туман, треба рушати, коли кличе обов’зок.

Роки вправ робили своє. Голос трубадура звучав гарно і грізно, суворо і холодно, дзвенів залізом і доблестю. Вояки подивилися на нього з непідробним подивом.

- Поки вирушете – командир відчепиів від сідла пласку дерев’яну баклажку – лигніть собі горілки, пане співак. Лигніть собі цього…

- Вам буде легше помирати – додав понуро той другий, мовчун.

Поет ковтнув з баклажки.

- Боягуз – заявив з гідністю, як тільки припинив кашляти і опанував дихання – умирає стократ. Мужня людина вмирає тільки раз. Але Пані Фортуна сприяє сміливим, а боягузів зневажає.

Вояки поглянули з ще більшим подивом. Не знали і не могли знати, що Жовтець цитує слова героїчного епосу. На додачу написаного кимось іншим.

- Поки що – поет витягнув з-за пазухи зіжмаканий побрязкуючий мішечок – дозвольте віддячити вам за супровід. Поки ви вернетесь до форту, поки вас знову не захопить сувора служба-матка, завітайте до шинку, випийте за моє здоров’я.

- Дякую, пане – командир злегка почервонів. – Гай-гай, а ми ж… Вибачте, що залишаємо вас самого, але…

- Пусте. Бувайте.

Бард хвацько пересунув капелюшок на ліве вухо, штурхнув коня п’ятами, і рушив вних яром, насвистуючи мелодію «Весілля у Буллерлумі», славетної і винятково непристойної батярської пісеньки.

- А корнет у форті казав – почув ще слова того понурого – що це дармоїд, боягуз і мудак. А це бойовий і хоробрий пан, хоч і віршомаз.

- Дійсно, правда – відповів командир. – Що сказати, він не боягуз. Я скажу, що йому навіть повіка не здригнулася. І ще й висвистує, чуєш? Хо, хо… Чули, що сказв? Що є послом. Не бійся, послом аби кого не призначать. Треба мати голову на плечах, щоб стати послом…

Жовтець поїхав швидше, прагнучи якнайшвидше віддалитись. Не хотів псувати враження про себе, яке щойно напрацював. Бо знав, що на довший свист йому не вистачить вологості на всохлих від переляку губах.

Яр був похмурим і вологим, мокра глина і диван перегнилого листя, що лежав на ній, приглушували стукіт копит каро-гнідого мерина, охрещеного поетом Пегасом. Пегас крокував повільно, опустивши голову. Це був один з тих нечисленних коней, яким завжди все одно.

Ліс закінчився, але від русла ріки, оточеного пасом вільх, Жовтця ще відділяла широка заболочена лука. Поет спинив коня. Уважно роззирнувся, але нічого не помітив. Напружив слух, але почув тільки кумкання жаб.

- Ну, конику – відкашлявся. – Раз козі смерть. Вперед.

Пегас трохи підняв голову і запитально нашорошив зазвичай обвислі вуха.

- Ти добре чув. Вперед.

Мерин неохоче рушив, під копитами захлюпало багно. Жаби довгими стрибками втікали з-під ніг його коня. За декілька кроків перед ними з фуркотом і кряканням, викликавши те, що серце трубадура на мить припинило працювати, після чого почало працювати дуже швидко й інтенсивно. Пегас взагалі не звернув уваги на качку.

- Їхав герой… - мурмотів Жовтець, витираючи залиту крижаним потом шию витягнутою з-за пазухи хусткою. – Безстрашно через пустелю, не зважаючи на стрибучих гадів і летючих драконів… Їхав і їхав… Аж досяг неміряної водяної гладіні…

Пегас пирхнув і затримався. Вони були над рікою, серед осоки й очерету, які досягали вище стремен. Жовтець витер спітнілі повіки, зав’язав хустку на шиї. Довго, аж до сліз в очах, дивився у гущавину вільх на протилежному березі. Нічого і нікого не помітив. Поверхню води морщили водорості, які ворушла течія, над нею шмигали бірюзово-оранжеві зимородки. Повітря миготіло від роїв комах. Риби ковтали стрекоз, залишаючи на воді великі кола.

Попередня
-= 74 =-
Наступна
Коментувати тут.

Ваш коментар буде першим!