Слава ЗСУ!

- Трясця. Будемо сидіти у холоді? І в цій паскудній темряві? Коли я простягаю руку, то не бачу власних пальців…

- То не простягай.

Жовтець зітхнув, згорбився, потер ліктя. Чув, як відьмак, що сидів поряд, тламає у пальцях тонкі патички.

У мороці раптом з’явилось зелене світелко, спершу м’яке і невиразне, але швидко ясніло. Після першого заблищали наступні, у багатьох місцях, ворушачись і танцюючи як світляки чи бліді болотяні вогники. Ліс раптом ожив миготливими тінями, Жовтець почав бачити постаті оточуючих їх дріад. Одна наблизилася, поклала блія них щось, що виглядало як розжарений клубок рослин. Поет обережено простягнув руку, наблизив долоню. Зелений жар був цілком холодний.

- Що це, Геральте?

- Гнилички і різновид моху. Це росте тільки тут, у Брокілоні. І тільки вони знають, як це все разом сплести, щоб світилось. Дякую тобі, Фауве.

Дріада не відповіла, але й не відійшла. Присіла збоку. На її чолі був вінок, довге волосся спадало на плечі. При світлі волосся виглядало зеленим, а може й справді було таким. Жовтець знав, що волосся у дріад мало незвичні барви.

- Taedh – промовила мелодійно, підводячи на трубадура очі, що блищали на дрібному обличчі, яке було перекреслене навскіс двома рівно проляглими темними пасами маскую чого малюнку. - Ess've vort shaente aen Ettariel? Shaente a'vean vort?

- Ні… Може пізніше – відповів ввічливо, гамагаючись добирати слова Старшої Мови. Дріада зітхнула, нахилилась, делікатно погладила гриф лютні, що лежала поруч з ним, пружно встала. Жовтець дивився на неї, поки відходила до лісу, до інших, тіні яких нетвердо маячили у невиразному блискові зелених ліхтарів.

- Я часом не образив її? – тихо запитав він. – Вони говорять власним діалектом, а я не знаю ввічливих форм…

- Перевір, чи маєш у череві ножа – у голосі відьмака не було ані глузування, ані гумору. – Дріали реагують на образи всттромлянням ножа в живіт. Не бійся, вони схильні вибачити тобі значно більше, аніж мовні помилки. Концерт, який ти дав попід лісом, мабуть припав їм до смаку. Тепер ти ard tśedh, великий бард. Вони чекають на продовження «Квіток Ettariel». Ти знаєш продовження? Бо це ніби твоя балада.

- Переклад мій. Я дещо збагатив ельфійську музику, ти не зауважив?

- Ні.

- Я так і думав. На щастя, дірад знаються на мистецтві краще за тебе. Я десь читав, що вони надзвичайно музикальні. Так я уклав мій спритний план, за який, мушу сказати, ти мене ще не похвалив.

- Хвалю – промовив відьмак за хвилину мовчання. – Це справді спритно. А щастя теж супроводжувало тебе, як завжди. Їх луки точно б’ють на двісті кроків. Зазвичай вони не чекають до часу, коли хтось перейде на їх берег ріки та почне співати. Вони занадто вразливі на неприємні запахи. А коли трупа віднесе течія Стрічки, то їм не буде тхнути під лісом.

- А, що там – поет відкашлявся, ковтнув слину. – Найважливіше, що мені вдалося і що я знайшов тебе. Геральте, як ти тут…

- Ти маєш бритву?

- Ну ясно, що маю.

- Зранку позичиш мені. Ця борода доведе мене до божевілля.

- А дріаду не мають… Гмм… Ну так, справді, їм бритви взагалі непотрібні. Ясно, що позичу тобі. Геральте?

- Що?

- Я не маю з собою нічого до їжі. Чи ard taedh, великий бард, може у гостях у дріад мати надію на вечерю?

- Вони не вечеряють. Ніколи. А стражниці на кордоні Брокілону і не снідають. Тобі доведеться потерпіти до обіду. Я вже призвичаївся.

- Але коли ми досягнемо їх столиці, того славетного, прихованого у серці пущі Duen Canell...

- Ніколи ми там не будемо, Жовтцю.

- Як це? Я думав, що… Адже ти… Адже вони надали тобі притулок. Адже… вони тебе терплять…

- Ти вжив правильного визначення.

Довго мовчали.

- Війна – врешті сказав поет. – Війна, ненависть і погорда. Всюди. У всіх серцях.

- Поетизуєш.

- Алк це справді так.

- Так, дійсно. Ну, кажи, з чим прибув. Розповідай, що сталось зі світом, поки мене тут лікували.

- Спершу – Довтець тихо прокашлявся – ти розкажеш мені про те, що насправді сталось у Ґарстанзі.

- Трісс тобі не розповідала?

- Розповідала. Але я б хотів дізнатись твою версію.

- Якщо ти знаєш версію Трісс, знаєш докладнішу версію і напевне правильнішу. Розкажи мені про те, що сталось пізніше, коли я вже був у Брокілоні.

- Геральте – шепнув Жовтець. – Я справді не знаю, що сталось з Єнніфер і з Цирі… Ніхто цього не знає. Трісс теж….

Відьмак раптом смикнувся, галуззя затріщало.

- Хіба я питаю тебе про Цирі чи Єнніфер? – промовив зміненим голосом. – Розкажи мені про війну.