Слава ЗСУ!
знайди книгу для душі...
Він зняв з луки сідла лютню, унікальний, високого класу інструмент з тонким грифом. Презент від ельфині, подумав, гладячи інкрустоване дерево. Може статись, що вона повернеться до Старшого Народу… Хіба що дріади залишать її біля мого трупа…
Неподалік лежало старе, звалене вихором дерево. Поета всівся на стовбур, впер лютню в коліно, облизав вусат, витер спітнілі долоні об штани.
Сонце хилилось до заходу. Зі Стрічки здіймався туман, сіробілим кожухом вкриваючи луку. Стало холодно. Клепання журавлів здійнявся і завмер, зосталось тільки кумкання жаб.
Жовтець вдарив у струни. Раз, потім другий, потім третій раз. Підкрутив штифти, налаштував інструмент і почав грати. А за мить співати.
Yviss, m'evelienn vente cdelm en tell
Elaine Ettariel Aep cór me lode deith ess'viell
Yn blath que me darienn
Aen minne vain tegen a me
Yn toin av muirednn que dis eveigh e aep llea...
Сонце зникло за лісом. У затінку велетенських дерев Брокілону одразу стало похмуро.
Ueassan Lamm feainne renn, ess'ell,
Elaine Ettariel,
Aep cor...
Не почув. Відчув присутність.
- N'te mirę daetre. Sh'aente vort.
- Не стріляй… - прошепотів, слухняно не оззираючись. - N'aen aespar a me… Я прибув з миром.
- N'ess a tearth. Sh'aente.
Відчув, хоч пальці йому захололи і задерев’яніли на струнах, а спів з трудом виходив з горла. Але в голосі дріади не було ворожості, а він, трясця, був професіоналом.
Ueassan Lamm feainne renn, ess'ell,
Elaine Ettariel,
Aep cor aen tedd teviel e gwen
Yn blath que me darienn
Ess yn e evellien a me
Que shaent te caelm a'vean minne me striscea...
Цього разу дозволив собі поглянути через плече. Те, що принишкло поряд зі стовбуром, дуже близько, нагадувало обплетений плющем кущ. Але це не був кущ. Кущі не мають великих блискучих очей.
Пегас тихо пирхнув, а Жовтець побачив, що за ним, у темряві, хтось гладить його коня по ніздрях.
- Sh'aente vort – знову попросила принишкла за його спиною дріада. Її голос нагадував шум дощових крапель.
- Я… - почав. – Я є… Я друг відьмака Геральта… Знаю, що Геральт… Що Gwynbleidd є серед вас у Брокілоні. Я прибув…
- N'te dice'en. Sh'aente, va.
- Sh'aent – лагідно попросила з-за його спини друга дріада, майже хором з третьою. І мабуть четвертою. Він був не впенений.
- Yea, sh'aente, taedh – повідала сріблястим дівочим голосом те, що ще за мить до того здавалось поетові берізкою, яка росла за кілька кроків перед ним. - Ess'laine... Taedh... Ty śpiewaj... Jeszcze o Ettariel... Tak?
Підкорився.
Метою мого життя є кохати тебе
Чарівна Ettariel
Дозволь мені зберегти спогадів скарб
І чародійську квітку
Кохання твого заклад і знак
Краплями роси, як слізьми посріблену…[28]
Цього разу почув кроки.
- Жовтець.
- Геральт!
- Так, це я. Ти вже можеш припинити галасувати.
- Як ти мене знайшов? Звідки дізнався, що я у Брокілоні?
- Від Трісс Мерігольд… Чорт… - Жовтець знову спіткнувся і був би впав, але дріада, що йшла поряд з ним, підтримала його спритним хватом, дивовижно сильним як на її невеликий зріст.
- Gar'ean, taedh - застерігла сріблясто. – Va cśelm.
- Дякую. Тут страшно темно… Геральте? Ти де?
- Тут. Не відставай.
Жовтець пришвидшив кроки, знову спіткнувся і ледь не впав на відьмака, який спинився у темряві перед ним. Дріади безшелесно минули їх.
- Але й темно… Ще далеко?
- Недалеко. Зараз будемо у таборі. Хто крім Трісс знає, що я тут переховуюсь? Ти комусь розпатякав?
- Я мусив сказати королеві Венцлаві. Я потребував гарантій безпеки для подорожі через Бругге. Тепер такі часи, що шкода говорити… Я мусив також мати дозвіл на подорож до Брокілону. Але Венцлав знає і любить тебе… Він, уяви собі, іменував мене послом. Я впевнений, що він збереже таємницю, я просив його про це. Не гнівайся, Геральте…
Відьмак підійшов ближче. Жовтець не бачив виразу його обличчя, бачив тільки біле волосся і навіть помітив у темряві білу щетину багатоденного заросту.
- Я не гніваюсь – відчув долоню на плечі і йому здалося, що холодний до цієї миті голос дещо змінився. – Я тішуся, що ти приїхав, сучий ти сину.
- Холодно тут – здригнувся Жовтець, тріщачи галуззям, на яких вони сиділи. – Може б розпалити…
- Навіть не думай про це – буркнув відьмак. – Ти що, забув де ти є?
- Вони до такої міри… - трубадур полохливо роззирнувся. – Жодного вогню, так?
- Дерева ненавидять вогонь. Вони теж.
