Слава ЗСУ!

Марусик протер очі й глянув спершу ліворуч, потім праворуч. Ліворуч було вухо Сашка Цигана. Праворуч стирчала з сіна боса Журавлева нога, що не відзначалася надмірною чистотою. Нога поворушила пальцями, потім смикнулася раз, другий... Певно, Журавель уві сні чи то кудись біг, чи то грав у футбола.

Марусик позіхнув і штрикнув ногу пальцем. Нога дригнулась і сховалася в сіно.

Марусик повернувся до вуха, взяв тоненьку соломинку і полоскотав нею вухо. І вухо одразу зникло. Натомість на Марусика зиркнуло сонне око Сашка Цигана.

Якусь мить око дивилося безтямно, потім моргнуло і зробилося сердитим.

— Та годі спати,— поспішив усміхнутися Марусик.— Скільки можна?!

Невдовзі усі троє вже спускалися з горища у двір.

— А що мені сьогодні снилося, хлопці...— сонно розтягуючи слова, як завжди, почав Журавель.

Та розказати нічого не встиг. Бо з сусіднього двору почувся лагідний, турботливий голос його матері:

— Журавлику! Синку! Ви вже встали? А біжіть-но швидше снідати... Давайте, хлоп'ята! Давайте, любі!

Мати Журавля була дуже добра й лагідна жінка, ніжно любила свого сина, вуличне його прізвисько прийняла якось одразу і називала тепер сина не інакше як Журавлик. І в її устах це звучало так зворушливо, що не можна було навіть уявити, щоб вона називала сина якось по-іншому. За нею й бабуся почала називати внука Журавликом.

І Сашко Циган у глибині душі, приховуючи це навіть від самого себе, заздрив другові, що в нього таке прізвисько. Але тут уже нічого не поробиш. Прізвиська не вибирають. Яке тобі люди дали, з тим і живи.

На плиті шкварчало щось таке смачне, таке апетитне, що аж памороки забивало.

Журавлева мама, Катерина Іванівна Сирокваша, на всі Бамбури була визнана майстриня куховарити. Та й не тільки на Бамбури. З усіх кутків Гарбузян, ба навіть із сусідніх сіл, приходили частенько господині повчитися в неї. А коли наближалося в Гарбузянах якесь бучне свято — весілля, чи свято новонародженого, проводи в армію абощо,— то Катерина Іванівна вже знала: прибіжать до неї з проханням. І вона не відмовляла нікому.

Вона страшенно любила частувати людей. І, мабуть, найбільшою насолодою для неї було ото дивитися, як людина з апетитом їсть приготовану нею страву, і прицмакує, і підхвалює, і айайкає від задоволення...

От і зараз Журавлева мати сіла край столу, підперла щоку рукою і з невимовною ніжністю дивилася на хлопців, які наминали смачнющу смаженину, котрою вона їх частувала.

— Їжте, голуб'ята, їжте, я вам ще покладу. їжте, поки не прохололо... Бо тоді ж зовсім інший смак.

Та хлопців не треба було й припрошувати. Від такої смакоти їх і за вуха не відтягнеш.

— Ху-у! — одхитнувся нарешті від столу Сашко Циган.— Що ви, тітко Катерино, з нами робите? Так же й луснути можна. Спасибі!

— Ага,— одхитнувся й Марусик.— У мене живіт як барабан. Таке смачне готувати — просто злочин. Хіба втримаєшся, щоб не... той... Ху!

— Та для того ж і готується, щоб їли. На здоров'ячко, голуб'ята. Вам це корисно, вам рости треба.— Катерина Іванівна була задоволена і усміхалася сонцесяйно.

— Ще раз дякую,— підвівся Сашко Циган.— Тепер і до діла можна.

— Яке там діло! Гуляйте, голуб'ята! Останні ж деньочки, скоро в школу.

— Ага,— стулив губи Сашко Циган.— А курей нагодувати, а льосі завдати, а...

— Та йдіть уже, йдіть! — махнула рукою Журавлева мати.— Я сама.

Марусик з надією глянув на Сашка Цигана.

— Ні! — рішуче мотнув той головою.— Я батькам обіцяв, як їхали.

— Ага,— змушений був уже підтакнути Марусик.— Я теж... Треба...

— А ми швиденько, разом,— підхопився Журавель.— Спершу в Марусика, а тоді в Сашка...

— Ну, глядіть,— приголубила їх усміхненим поглядом Катерина Іванівна.— Як ви такі герої праці, то давайте.

Навіть не дуже захоплююча робота у гурті робиться весело. Весело й швидко. І незабаром з усіма хатніми господарчими клопотами було покінчено.

— "Кажуть люди, кажуть!" — підвівши догори правицю, урочисто вигукнув Сашко Циган.

І хлопці весело засміялися.

Торік у їхньому колгоспі був організований народний хор. Перший же виступ хору, перша ж виконана пісня мали величезний успіх. Учасники вийшли на сцену, де стояла довга лавка, двома шеренгами — попереду жінки (у однаковісіньких блакитних сукнях), позаду у вишиваних сорочках чоловіки.

Керівник хору, з довгим, аж до плечей, кучерявим волоссям, у жовтих черевиках на високих підборах, Арнольд Бакалина, який щойно закінчив Київське культосвітнє училище, дзвінко оголосив:

— "Кажуть люди, кажуть..." Музика і слова народні. Виконує хор села Гарбузяни.