Слава ЗСУ!

— І це ж вибрали момент, коли в селі нікого нема — ні людей, ні начальства,— просичав Сашко Циган.

— А ти думав! Бач, які... супери! Це тобі не наш "диверсант" Сергій, на якого ми казна-що думали, а він... Це вже справжні...— Марусик був гордий, що саме йому стрельнуло, що саме він, а не Сашко Циган додумався до такого.

— А той старий, може, й воював на нашій землі. Щось, дуже він упевнено руками розмахує. Наче в себе вдома. Наче все тут знає,— висловив припущення Сашко Циган.

— Точно! — сказав своє слово нарешті й Журавель.

І справді, старий іноземець у ковбойському капелюсі поводився так, наче місцевість йому була добре знайома, і, розповідаючи щось лисуватому, весь час ходив по подвір'ю і щось показував. Раптом старий зупинився, рвучко зняв з голови капелюх і підніс до очей руку.

Хлопці здивовано перезирнулися. Плаче він, чи що?

Але то було всього лише мить.

Старий знову надів капелюх, підійшов до машини, одкрив багажник, і вони з лисуватим почали порпатися в багажнику, щось перекидаючи і дістаючи.

Скориставшися з того, що невідомі стояли до них спинами, хлопці один за одним, скрадаючись попід придорожніми кущами, підбігли ближче і зайняли зручний спостережний пункт — за старим парканом, неподалік від подвір'я, де були чужаки.

Придався недавній досвід — саме звідси вони стежили за Бобинцем і Бобешком.

Прибулі тим часом дістали з багажника два розкладних стільці, газову плитку з балоном, каструлю, чайник, велику білу сумку-холодильник з продуктами, разклали це все на землі і заходилися готувати сніданок.

Потім старий ще за чимось поліз у багажник і, перекладаючи в ньому речі, витяг широку гостролезу лопату з червоним держаком.

І тут...

— Ой! — стиха ойкнув Марусик і одразу затулив рукою рота.— Ой, хлопці!...— зашепотів він схвильовано.— А може... може, вони як ота місіс Гапка... і... і Фішер?

Хлопці пороззявляли роти.

...Тут я змушений перервати свою розповідь і разом з вами перенестися у минуле, років на двадцять назад, коли ні вас, ні наших героїв ще не було на світі, а Липки ще не були безлюдні, як тепер... Тоді сталася тут пригода, про яку люблять розповідати на посиденьках наші гарбузянці і яку, звичайно, Марусик, Журавель і Сашко Циган прекрасно, в усіх подробицях знали змалку, бо чули безліч разів.

Але, оскільки ви її ще не чули, я дозволю собі вам переповісти.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ,

в якому йдеться про справи далекі і навіть дуже далекі як у часі, так і в просторі.

...По сусідству з дідом Коцюбою жила тоді родина Бойків — Петро Васильович, його дружина Катерина Семенівна та їхня дочка Люба, вісімнадцятилітня чорноброва красуня.

Петро Васильович був знатний механізатор, передовик, портрет його висів на Дошці пошани. Катерина Семенівна, доярка, змагалася з чоловіком і частенько, бувало, красувалася на Дошці пошани поряд з ним. Люба трудової слави батьків ще не досягла, але і її портрети раз у раз з'являлися на сторінках районної газети (не стільки, правда, через показники в праці, скільки через те, що фотокореспондент був у неї закоханий).

Одне слово, сім'я Бойків була відома на всі Гарбузяни.

І от раптом, як грім серед ясного неба, облетіла Гарбузяни несподівана новина: до Петра Васильовича їде з Америки в гості сестра.

Петро Васильович ходив розгублений, Любу кореспондент перестав фотографувати, а Катерина Семенівна нищечком навіть плакала.

— Міліонерша... А... Звичайні бідні люди за океан у гості не літають. Один квиток на літак тисячу доларів коштує. Мені швейцар з "Інтуриста" говорив. Я знаю. Точно. Немає жодних сумнівів. Міліонерша!.. Я в таких справах ніколи не помиляюсь. У мене нюх!— казав Тимофій Гузь, далекий родич Степаниди Неварикаші, який приїхав на тиждень погостювати і вже третій місяць жив на її харчах.

І пішло, поповзло по селу: "Міліонерша... Міліонерша... Ач, рідна сестричка передовика — міліонерша! Акула капіталізму!.. Ай-яй-яй!"

— Та не рідна! Двоюрідна,— пояснювала Катерина Семенівна.— Та й то не дуже. їхні батьки були по батькові тільки рідні. Дід їхній Стефан сам з Львівщини. Сім'ю там мав. Але жінка молоденькою від сухот померла, сипка лишивши, Гапчиного тата... А наш Бойко вже від другої, тутешньої...

— А як же він сюди потрапив, Стефан той? Тоді я? Львівщина була, здається, за кордоном, під Австро-Угорщиною.

— А він учився у Львові, у Вищій політехнічній школі... Познайомився там з українським поміщиком Танцюрою. І той забрав його до себе управителем.

— То дід Петра Васильовича на минуточку, значить, управитель? Експлуататор трудового селянства. Хе-хе-хе! — підхихикував Гузь.