Слава ЗСУ!

— Управителем він десь тільки рік усього й був. А тоді оженився на простій селянці-красуні, поставив тут шинок і став шинкарювати.

— Теж непогано! Мав, значить, на минуточку шматок хліба з маслом. Не голодував.

— Сам-то не голодував. А от жінка й синок, Василь, батько мого Петра, не повірите, майже голодували. Той Стефан був такий скнара, такий скупиндря, якого світ не бачив. Жінка в нього жила гірше наймички...

— Стривайте, а як же Гапка в Америку потрапила?

— Та пише: під час окупації фашисти у Германію завезли. Опинилася в американській зоні. Батьки від бомбьожки загинули, хата згоріла, вертатися, здалося, нікуди. Вийшла в Германії заміж за поляка, в якого були родичі в Америці...

— І тепер, бідненька, міліонерша... А що? Раз може собі дозволити на минуточку гайнути в гості з Америки до нас, то вже ж копійчину має. І не малу!

— Не знаю, чужих грошей не лічу...

Сам Петро Васильович на розпитування відповідав ніяково:

— Та я її усього раз у житті й бачив. Перед війною. У сороковому. Як визволили Західну, приїздили вони з дядьком Левком та тіткою Антосею у гості на два тижні. Набурмосена така була, неговірка. Яка вона зараз, і не уявляю навіть. Стільки років не озивалася. Я вже був певен, що... І раптом... "Дорогий братець! По українському радіо на закордон дізналася, що ти живий і здоровий. Дуже хотіла б тя побачити... Зустрічай... їду..." А я ще виступати не хотів, від кореспондента тікав...

— Ну й зустрічайте... Може, машину вам привезе ваша сестричка місіс Гапка... "Крайслер-Форд" або "Ягуар".. Ги-ги-

ги!— Тимофія Гузя уся ця історія надзвичайно тішила. Він цілими днями тільки про неї й говорив.

З легкої руки Тимофія Гузя усе село стало називати Бойкову сестру "місіс Гапка".

Приїзду її чекали з нетерпінням. І от нарешті...

— Ідуть! їдуть! їдуть! — несамовито закричав Циганів батько, тоді ще замурзаний шестикласник Павлушка, який сидів з самісінького ранку на верховітті здоровенного дуба, що ріс край дороги, біля Бойкових воріт.

Під'їхала довга, з відкритим верхом інтуристівська машина, і, крім місіс Гапки, чорнявої, худорлявої, зовсім не схожої на Петра Васильовича літньої жінки, вийшли ще якийсь іноземного вигляду товстун і стрункий широкоплечий молодик у сірому костюмі і сліпучо-білій сорочці з яскравим галстуком.

Вийшовши з машини, місіс Гапка якусь хвилю розгублено нишпорила очима, озираючи досить чималенький гурт, що скупчився біля Бойкових воріт, аж поки Петро Васильович сам перший не ступив до неї крок, щоб, чого доброго, сестра не переплутала і не кинулася обіймати сусіда Павлентія Кандибу або ж секретаря сільради Любомира Цимбалюка.

І тоді місіс Гапка розкрила свої обійми й хитнулася назустріч Бойкові.

— Братец! Ах, братец, я є така щаслива, що тебе віднайшла. Несамовито! Прецінь, родина, видиш, то є найголовніше в життю... О, я то добре знаю...— Вона обвела поглядом навколо, і Петро Васильович поспішив кивнути на дружину і на дочку Любу, які ніяково тупцяли позад нього.

— Сестро! — вигукнула місіс Гапка й, вивільнивши одну руку, обняла нею Катерину Семенівну. Але тут же довелося вивільнити й другу руку і зовсім залишити брата, бо треба ж було обійняти і племінницю Любу.— Небого!.. Ах, я така рада, що вас віднайшла... то є щастя!

— Прошу до хати! — сказав Петро Васильович. І новоприбулі рушили у двір.

Тимофій Гузь і собі поткнувся було за ними, але секретар сільради Любомир Цимбалюк делікатно перетнув його шлях, наступивши на ногу.

— Ах, да! — схаменувся Гузь.— Такий моумент! Не будемо заважайт!

І всі цікаві залишилися за ворітьми.

Уже в хаті місіс Гапка раптом отямилася й сказала:

— Ах, даруйте, я вас прецінь, не познайомила! То містер Фішер,— вона показала на товстуна, який ледь нахилив голову.— Мій... приятель... А то... ваш... товариш Олексієнко...

Стрункий молодик у сірому костюмі, приємно усміхаючись, всім по черзі потиснув руки. Причому Любі усміхнувся з особливою приємністю. Саме він вніс до хати дві валізи, одну більшу, другу меншу.

Містер Фішер щось коротко сказав англійською мовою товаришу Олексієнку, і той, знову-таки приємно усміхаючись, звернувся до всіх:

— Знаєте, ви тут собі по-родинному поговоріть, а ми з містером Фішером трохи проїдемося по селу, він хоче...

— Але ж...— Катерина Семенівна перезирнулася з чоловіком.— Ми зараз за стіл сідатимемо.

— Нічого-нічого, ми хвилин через двадцять повернемося.— Олексієнко якось дивно подивився на місіс Гапку. Здавалося, щось його бентежило.

Місіс Гапка теж подивилася на Олексієнка якось дивно.