Слава ЗСУ!

Було таке враження, наче вона боїться лишатися па самоті з родичами.

І, коли містер Фішер і Олексієнко вийшли, вона одразу кинулася до меншої валізи, розкрила її і почала поквапливо витягати різні речі.

— То, братец, тобі... То, Катюшо, тобі. Вибачайте. А то, Любасю, тобі, небого. То є суконка до вінчання. Диви, яка файна, люксусова! Прецінь, у вас таких суконок до вінчання бути не може. То є правдивий американський найлон.

— Спасибі, але...— Люба відчувала велику незручність. Та й старші Бойки теж.

— То не мусиш відмовлятися. Використовуй ту шансу, що маєш тету в Америці. Прецінь, ваші дівки хіба можуть мати такі речі?!

— Чого це, у нас також є дуже гарні,— почала Люба, але тітка її перебила:

— То псу на чоботи придалися б ті ваші речі. Прецінь, у вас хіба такий життєвий стандарт, як у Штатах? Ото, диви, камізелка... А то суконка з гремпліну. То є зараз страшенно модно,— гремплін. А рівно штучні футра.

— Дякую, але...

— Но, то не дивись, що трохи руде під пахвами. Прецінь, не на пупі — під пахвами! То не буде ж пані весь час держати руки догори. Елеганска пані мусить руки держати

при собі... Видиш, то є все трохи ношене. Натурально. Прецінь, за нові речі, за нові суконки треба на митниці платити великі гроші.

Червоний як мак Петро Васильович перезирнувся з дружиною, з дочкою і, затинаючись, сказав:

— С... спасибі, сестро, спасибі... Не треба. Ходімо, я тобі... я тобі краще свою пасіку покажу...

— Ти ж не знаєш, він же в нас пасічник! — аж надто голосно вигукнула Катерина Семенівна.— Рудий Панько. Видатний бджоляр. Аякже! Це його, як у вас кажуть, хобі. Так захоплюється, що півроку опухлий ходить. Новий вид вивів. Тільки в нього на нашому кутку такі бджоли, що геть увесь мед з'їли. Ще й два пуди цукру.

— Ну, що ти балакаєш? — схилив голову набік Петро Васильович.— Що ти, вибач, тямиш у бджолярстві?

— А що то, люди добрі, за бджоли! Що, замість давати мед, увесь його до краплі з'їдають. Ще й кусаються. Не бджоли, а якісь, прости господи, голодні собаки. Тільки що не гавкають.

— Мамо! — докірливо вигукнула Люба.

— Тобі аби навар, аби навар! Матеріалістка,— усміхнувся Петро Васильович.

— А ти ідеаліст! Утопіст! Утопиш мене в сльозах своїми бджолами.

— Ну от, береться балакати, а нічого у предметі не тямить,— обернувся до сестри Петро Васильович.— Це ж... Розумієш, у звичайної нашої бджоли хоботок шість і дві десятих міліметра, а в моєї сім і одна. На цілий міліметр! Розуміти треба! Звичайна ніколи тобі з конюшини взяток не візьме, а моя — будь ласка! Бо — хоботок!

— Дорого мені той хоботок обходиться.

Вся ця розмова відбувалася аж надто голосно. Бойки намагалися якось заглушити незручність, викликану отими ношеними дарунками.

— Ну, ви йдіть, а ми з Любою закінчимо на стіл накривати,— сказала Катерина Семенівна.

Петро Васильович водив сестру по садку, де була в нього пасіка, розповідав про бджіл, але почуття незручності, неприродності не залишало його. І він не міг щиро глянути в очі сестрі, і вона уникала погляду.

Нарешті під'їхала машина. Вийшли містер Фішер і товариш Олексієнко.

Всі зайшли до хати й сіли за стіл. Але й застолля не принесло розради.

Всі сиділи наче не за святковим столом, а на прийомі в зубного лікаря. Розмова ніяк не зав'язувалася. Товстий містер Фішер помітно нервував. Він уже кілька разів звертався з різкими короткими фразами англійською мовою то до місіс Танки, то до товариша Олексієнка.

Американська Бойкова сестра, червоніючи, щось так само коротко відповідала, Олексієнко, приємно усміхаючись, теж. Нарешті вона не витримала:

— Та скажіть уже ви, товаришу Олексієнко, бо я не можу...

— Ну що ж... — приємно усміхнувся Олексієнко.— Мабуть, доведеться мені. Так от, товариші Бойки... Петре Васильовичу, Катерино Семенівно і...— він усміхнувся ще приємніше,— і Любов Петрівно... Мушу відрекомендуватися. Я — представник Інюрколегії по Україні, займаюся справами іноземних громадян на території нашої республіки. До Інюрколегії надійшла заява від громадянки Сполучених Штатів Америки Лукашевич-Бойко про видачу їй спадщини згідно з заповітом громадянина Бойка Стефана, який помер у місті Нью-Йорку (США) 18 квітня 1963 року на дев'яносто четвертому році життя. Спадщина та складається з золотих та срібних речей (персні, обручки, браслети, портсигари, ложки і т. д. — реєстр додається), оцінюваних приблизно в сто п'ятдесят — сто шістдесят тисяч карбованців за нинішнім курсом. Речі ті закопано на обійсті колишнього шинку Стефана Бойка за десять кроків на захід від старого дуба (план місцевості додається)..." Шинок згорів ще у громадянську війну, але дуб, як бачите, зберігся... Отже...