Слава ЗСУ!

Горіло червоне освітлення.

- Ти жива. Це добре. Як почуття? - Підбіг до мене Макс, просканував мене. - Все в нормі. Я до інших, вибач.

- Рада була тебе бачити. - Промовила я вслід.

Я озирнулась навкруги. Вже не так швидко, як зразу після пробудження. Уважним оком я подивилась більш старанно, щоб не впустити ніякої деталі. І… Я замерла від здивування…

Від Віталія Володимировича відійшли роботи, залишивши його в непритомному стані, а Анастасію Юріївну намагалися врятувати.

Через деякий час спроби її повернути до життя припинились.

Їх залишили в своїх капсулах, які зачинили.

До мене підійшов Макс…

- Ти тепер капітан корабля. - Промовив він.

- Але я нічого не знаю. - Відмовила я.

- Ти - помічник керівника, отже капітана корабля, який тільки що помер. Його, точніше, її заступник - мертвий. Залишаєшся ти. Не хвилюйся. Я тобі допоможу. - Пообіцяв Макс.

- А що трапилось? - Спитала я?

- Вибух наднової. Та ще метеоритний дощ, який через цей вибух трохи змінив траєкторію, а саме через ударну хвилю, яка розійшлася з місця вибуху наднової зірки. Я намагався уникнути зіткнення. Але повністю це зробити не вдалося.

- Добре, я капітан. Що мені зараз робити?

- Евакуювати абсолютів до вцілілих відсіків. Я вже почав це робити. Роботи направляють усіх в безпечне місце. Усі повинні покинути цю територію. Прошу за мною. Швиденько. Хоча цей відсік був  найкраще захищений, він отримав найбільший удар. Тут не можна залишатися.

 Я швидко послідувала за Максом. Раптом пролунав тріск. Я підняла голову - і побачила, до тріщіна вгорі почала поширюватися занадто швидко, наближуючись до мене.

- Швидше! - Крикнув Макс.

Він пропіхнув мене вперед однією рукою, іншою хапаючи когось поблизу, щоб допомогти нам швидке лишити цей відсік.

Він майже нас тягнув обома руками.

Коли ми увійшли до коридору, Макс повернувся за іншими, допоміг деяким, когось майже ніс на руках.

Тріск ставав голоснішим. Макс майже прибіг до нас з останніми пасажирами, тут же нажав на закриття воріт - і на моїх очах почали розриватися стінки відсіка, в якому ми щойно були.

Через щілину в воротах я відчула тягу. Це наше повітрі виштовхувалося в вакуум.

Все. Ворота нарешті зачинилися. Ми в безпеці. Усе позаду.

12

Ми прокинулись раніше відведеного строку. Тепер нам жити на цьому космічному кораблі в очікуванні прибуття на наше місце призначення. Нам ще летіти шістнадцять років. За цей час ми встигнемо постаріти на шістнадцять років.

Треба щось думати.

Я вивчаю інструкцію щодо будови та функціонування цього космічного корабля. Вчуся ним керувати. Макс мені в цьому допомагає. А ще… Я тепер сама собі керівник. Правда, я ще відповідаю перед Законодавством об’єднання абсолютів і повинна слідувати дисципліни. Але ж нічого поганого в тому, що я зустрічаюся з Максом, таким собі ідеальним роботом.

Він і справді ідеальний. В усьому.

А ми не порушуємо ні дисципліни, ні наказів, тому що робимо це (зустрічаємося) у вільний від справ час. Тоді, коли мене Макс розбудив вперше, ми відійшли від правил, порушили статут, не послухалися наказів, відступили від розпоряджень, а зараз ми нічого не порушуємо. Нам добре вдвох. Ось і добре. Ми можемо дихати вільно та продовжувати свою справу. А саме виконувати те, заради чого ми тут та летимо до зазначеної цілі.