Слава ЗСУ!

— Нових селян, — відповів Брон. — Подолав такий шлях, щоб заспівати про свою вірність престолові та випрохати собі відшкодування збитків.

— Знайду для нього час назавтра. — Чи дійсно вірний престолові, а чи просто доведений до відчаю, річковий пан міг стати у пригоді. — Хай йому нададуть зручні покої та гарячу вечерю. І надішли йому в подарунок пару нових добрих чобіт від короля Джофрі.

«Престолові не завадить зайвий раз показати свою щедрість.»

Брон коротко кивнув.

— Ще припхалося ціле збіговисько хлібопіків, різників та зеленярів. Благають вислухати.

— Я їм вже казав минулого разу: для них в престолу нічого нема.

До Король-Берега втікав лише тонюсінький струмочок обозів з харчами, більша частина яких призначалася замкові та залозі. На всяку садовину, городину, корінці та борошно ціни злетіли до неба. Тиріонові не хотілося й думати, яке м’ясо зараз кидали до казанів у харчівнях Блошиного Подолу. В кращому разі то була риба. Зрештою, річка та море поки що лишалися вільними… принаймні, доки не нагодився князь Станіс.

— Вони благають про захист. Минулого вечора одного хлібопіка засмажили у його власній печі. Натовп кричав, що він дере скажені гроші за хліб.

— Дійсно скажені?

— Тепер вже не розбереш. І його годі питати.

— Засмаженого, часом, не з’їли?

— Начебто ні. Я не чув.

— Наступного з’їдять, — похмуро буркнув Тиріон. — Я їм дав такий захист, який міг. Золотокирейники…

— Кажуть, серед натовпу були й золотокирейники, — перебив Брон. — Прибулі вимагають, щоб їх пустили до самого короля.

— Дурноголові. — Тиріон випровадив геть минулих прохачів із вибаченнями; його небіж розігнав би їх батогами та списами. Тиріона й самого спокушала така думка… але ні, не можна. Рано чи пізно під стіни Король-Берега підійде котрийсь із ворогів. Останнє, що йому треба всередині міських мурів — це готові зрадники з палкою жагою помсти. — Скажи їм, що король Джофрі поділяє їхні турботи і зробить все, що в його владі.

— Вони хочуть хліба, а не обіцянок.

— Якщо я сьогодні дам їм хліба, назавтра до брами нагодиться вдвічі більший натовп. Хто там іще?

— Чорний братчик зі Стіни. Підкоморій каже, той привіз у слоїку якусь гнилу руку.

Тиріон слабко всміхнувся.

— Дивина, що її досі ніхто не з’їв. Напевне, треба його прийняти. Братчика, часом, не Йореном звуть?

— Ні. То якийсь лицар на ймення Терен.

— Пан Алісер Терен?! — З усіх стрінутих на Стіні чорних братчиків Тиріон Ланістер найменше уподобав саме пана Алісера Терена. То був жовчний і лихий чолов’яга з завеликою пихою. — Якщо подумати, я не надто прагну зараз його бачити. Осели його в якійсь комірчині, де очерет не міняли вже рік, і хай його рука ще трохи погниє.

Брон пирхнув сміхом і пішов собі, а Тиріон взявся видиратися звивистими сходами. Шкутильгаючи зовнішнім двором, він почув торохтіння брамних гратів. Його сестра з великим почтом чекала коло головної брами.

Верхи на білій кобилі Серсея височіла над ним, як богиня у зелених шатах посеред неба.

— Брате, — вимовила вона крижаним голосом. Королева, м’яко кажучи, не схвалила Тиріонову розправу над Яносом Слинтом.

— Ваша милосте, — чемно вклонився Тиріон. — Ви сьогодні надзвичайно гарні.

На голові королева мала золоту корону, на плечах — горностаєву накидку. Позаду тупотів кінний почет: пан Борос Блаунт з Королегвардії у білій лусці, незмінно насуплений; пан Балон Сван з луком при викладеному сріблом сідлі; князь Гиліс Росбі, кашель якого дедалі погіршувався; Галин Вогнечарник з цеху алхіміків; і нарешті, новий королевин улюбленець, її власний брат у перших пан Лансель Ланістер — зброєносець її покійного чоловіка, нагально висвячений у лицарі за наполяганням вдовиці. Навколо вишикувалися два десятки збройного супроводу на чолі з сотником Виларом.

— Куди прямуєш такого чудового дня, сестро? — спитав Тиріон.

— Хочу об’їхати брами, оглянути нові скорпіони та вогнеплюйки. Хай не кажуть люди, що всім при дворі так само байдуже до оборони міста, як тобі, брате.

Серсея затримала на ньому свої чисті зелені очі, прегарні навіть у презирстві.

— Мені доповіли, що з Вирію виступив Ренлі Баратеон. Він рухається трояндовим гостинцем разом з усією своєю військовою силою.

— Варис те саме доповів і мені.

— Він може бути тут вже на повний місяць.

— Ні, якщо пересуватиметься тим самим кроком, що й зараз, — запевнив її Тиріон. — Він щовечора бенкетує у новому замку, а на кожному перехресті збирає двір.

— І щодня під його корогви збігається дедалі більше людей. Кажуть, він вже має під рукою сто тисяч вояків.