Слава ЗСУ!

— Якщо раптом не перебільшують.

— За ним іде вся сила Штормоламу та Вирію, дурнику! — спалахнула Серсея. — Усі значкові пани Тирелів, за винятком хіба що Рожвинів, за яких ти мусиш дякувати мені! Поки в мене у заручниках сидять його недолугі близнюки, князь Пакстер не зрушить дупу зі свого Вертограду, ще й вважатиме, що йому пощастило викрутитися.

— Який жаль, що ти впустила між пальців Лицаря Квітів. І все ж Ренлі, окрім нас, має багато іншого клопоту. Наш батько у Гаренголі, Робб Старк у Водоплині… на його місці я б чинив так само. Просувався б потроху, показував би усій державі свою силу, видивлявся, вичікував. Хай мої вороги пнуться, а я собі посиджу. Якщо Старк розіб’є нас, то південь сам впаде до рук Ренлі, наче збите божим вітром з гілки яблучко, а він і жодного вояка не втратить. А якщо станеться навпаки, то він нападе на наше військо, послаблене боями.

Але Серсея не вгамовувалася.

— Примусь батька привести військо до Король-Берега!

«Тільки для того, щоб ти почувалася безпечніше? Іншого зиску від нього тут не буде.»

— Коли це я міг до чогось примусити нашого батька?

Вона пропустила його запитання повз вуха.

— І коли ти нарешті зберешся звільнити Хайме? Він вартий сотні таких, як ти!

Тиріон лукаво вишкірився.

— Тільки не кажи пані Старк, благаю тебе. Ми ж не маємо сотню таких, як я, на обмін.

— Батько, мабуть, з глузду з’їхав, коли прислав тебе. Від тебе немає жодної користі, сама лише шкода!

Королева смикнула повід, закружляла кобилою і швидкою ристю виїхала з брами, розвіваючи горностаєвою накидкою. Супровід поспішив слідом.

Насправді ж Ренлі Баратеон і наполовину так не лякав Тиріона, як його брат Станіс. Ренлі був улюбленець простого люду, але ніколи ще не водив військо на війну. Станіс був геть інший: суворий, невблаганний, непохитний. Якби ж знати, що там діється на Дракон-Камені… але жоден з рибалок, яких Тиріон винайняв шпигувати за островом, не повернувся, і навіть підглядачі, яких євнух, за його словами, мав серед Станісової чаді, зберігали зловісне мовчання. У виду берегів, проте, бачили смугасті короби лисенійських бойових галер, а з Миру Варисові шепотинники доповідали, що на Дракон-Камені наймають на службу тамтешніх охочих капітанів. «Якщо Станіс вдарить морем, а його брат Ренлі одночасно підступить до брами з суходолу, то скоро вони вдягнуть голову Джофрі на шпичку над ворітьми. А ще гірше — і мою поряд з його.» То була прикра думка. Час йому поміркувати, як безпечно вивезти Шаю з міста, поки не сталося найгірше.

Коло дверей світлиці стояв Подрік Пейн, вивчаючи підлогу.

— Він усередині, — повідомив зброєносець Тиріоновій поясній пряжці. — У вашій світлиці. Ласкавий пане. Даруйте.

Тиріон зітхнув.

— Ану подивись на мене, Поде. Я ніяковію, коли ти розмовляєш з моїм прутнем; він тобі не відповість, вір мені. То хто там у мене в світлиці?

— Пан Мізинець. — Подрік спромігся на швидкий погляд у обличчя хазяїна, потім поспіхом зронив очі додолу. — Тобто пан Петир. Пан Баеліш. Коронний підскарбій.

— Ти вже нарахував мені цілий натовп.

Малий відсахнувся, наче його вдарили, і Тиріона штрикнуло недоладне відчуття провини.

Пан Петир сидів на лаві коло вікна, такий собі недбало-вишуканий у жупані сливового кольору та жовтій єдвабовій накидці; одна рука у рукавичці лежала на коліні.

— Король, озброївшись арбалетом, воює з зайцями. Зайці перемагають. Ходіть-но подивіться.

Тиріонові довелося стати навшпиньки, щоб подивитися. Внизу на землі лежав мертвий заєць; ще один, смикаючи вухами, мав ось-ось померти від стріли в боці. По втоптаній землі двору були розкидані, наче солома вітром, випущені стріли.

— Давай! — закричав Джоф. Ловчий відпустив зайця, якого тримав, і той застрибав геть. Джофрі смикнув спуск арбалета і промазав на аршин мимо цілі. Заєць став на задні лапи й поворушив носом у бік короля. Джоф вилаявся і став крутити коливорота, щоб знову натягнути тятиву, але тваринка зникла ще до того, як він наклав стрілу.

— Ще одного!

Ловчий потягся до хатки. Наступний заєць бурим розчерком майнув проти каміння стіни; Джофрі поспіхом вистрілив і трохи не поцілив пана Престона в чоловічі місця.

Мізинець відвернувся.

— Хлопче, ти любиш тушкованих зайців? — запитав він в Подріка Пейна.

Под втупився у чоботи гостя — мистецької роботи, червоного сап’яну, з вишуканим чорним тисненням.

— Їсти, ласкавий пане?

— Вкладай свої гроші у горщики та макітри, — порадив Мізинець. — Зайці скоро переповнять замок, і ми їстимемо їх тричі на день.

— Краще вже щури на рожні, — відповів Тиріон. — Залиш нас, Поде. Якщо тільки пан Петир не бажає чимось почастуватися.