Слава ЗСУ!

— Гаренгол разом із землями та статками, — розмірковував він. — Єдиним помахом руки ви ладні зробити мене одним з наймогутніших князів держави. Не вважайте за невдячність, мосьпане, але дозвольте спитати… за віщо?

— Ви добре послужили моїй сестрі у справі передачі престолу спадкоємцеві.

— Так само, як і Янос Слинт. Якому зовсім нещодавно було жалувано той самий Гаренгол… і так само швидко відібрано, щойно він перестав бути корисним.

Тиріон засміявся.

— Ви мене впіймали, ласкавий пане. Що я можу сказати? Ви мені потрібні, аби привести до покори пані Лізу. А Янос Слинт свою користь вичерпав.

Він здвигнув нерівними плечима.

— Я краще терпітиму вас на гаренгольському столі, аніж Ренлі — на Залізному Троні. Чи можна висловитись ясніше?

— Навряд чи. Але ж ви мусите розуміти, що задля згоди Лізи Арин на шлюб мені доведеться знову лягати з нею в ліжко.

— Бажаю вам наснаги у цій нелегкій справі.

— Колись я сказав Недові Старку, що коли вже опиняєшся у ліжку з негарною жінкою, то слід заплющити очі й швидко зробити справу.

Мізинець сплів пальці й уважно вдивився у різнокольорові Тиріонові очі.

— Дайте мені два тижні, щоб упоратися зі справами тут, і надайте корабель до Мартинова.

— Не бачу жодних перепон.

Гість підвівся з місця.

— Гарний вийшов ранок, Ланістере. Ще й вигідний… хочеться вірити, що для нас обох.

Він вклонився і пішов до дверей, змахнувши накидкою на плечах.

«Два», подумав Тиріон.

Він піднявся до своєї опочивальні, аби зачекати на Вариса, що скоро мав з’явитися. Надвечір, гадав він. Може навіть, як зійде місяць, хоча він сподівався, що раніше, адже хотів ще встигнути до Шаї. Тому приємно здивувався, коли Галт з Кам’яних Гав доповів через якусь годину, що коло дверей стоїть напудрований добродій.

— Які ви жорстокі, так змучили великого маестра, — дорікнув йому євнух. — Він аж помирає з цікавості, щойно винюхає чиюсь таємницю.

— Чи не гаву я тут чую? Ту саму, яка кпинить із крука, чорним пір’ям йому доріка? Може, ви не хочете навіть послухати, що я запропонував Доранові Мартелу?

Варис захихотів.

— Може статися, мої маленькі пташечки вже мені розповіли.

— Ти ба! — Тиріонові аж закортіло самому почути. — То розповідайте ви мені.

— До сього дня дорнійці ухилялися від війни. Доран Мартел скликав корогви, та й по тому. Його ненависть до дому Ланістер добре відома, і про нього всі думають, що він приєднається до князя Ренлі. Ви хочете переконати його цього не робити.

— Сказане вами цілком очевидно, — зазначив Тиріон.

— Єдина загадка — що ви маєте запропонувати йому в обмін на військову підтримку. Великий князь любить свою родину і досі тужить за сестрою Елією та її милими дітками.

— Колись батько казали мені, що сліпа любов до родичів не повинна заступати можновладцеві очі… а після відбуття пана Слинта до чорного братства в малій раді лишилося вільне місце.

— Місце у раді зневажати не слід, — визнав Варис, — і все ж чи достатньо його, щоб гордовитий володар забув про вбивство своєї рідної сестри?

— Навіщо забувати? — посміхнувся Тиріон. — Я обіцяв йому заразом і вбивць сестри, живими чи мертвими — на вибір його ясновельможності. По закінченні війни, певна річ.

Варис кинув на нього лукавий погляд.

— Мої пташечки кажуть, що принцеса Елія вигукнула… певне ім’я… коли по неї прийшли.

— Що ж то за таємниця, яку знають геть усі?

В Кастерлі-на-Скелі було загальновідомо, що Елію з дитиною вбив Грегор Клеган. Казали, що він згвалтував принцесу, навіть не витерши з рук крові та мізків її сина.

— Але ж ця таємниця — воїн, що присягнув службою вашому батькові.

— Мій батько першим скаже вам, що п’ятдесят тисяч дорнійського війська варті життя одного скаженого собаки.

Варис попестив напудровану щоку.

— А якби великий князь Доран завимагав крові того можновладця, який віддав наказ, на додачу до крові лицаря, що його виконав…

— Повстання очолював Роберт Баратеон. Усі накази зрештою походили від нього.

— Але Роберта тоді не було у Король-Березі.

— Дорана Мартела теж тут не було.

— Отже… кров для гордості, місце у раді для честолюбства. Золото і земля — це вже напевне, тут і казати нема чого. Щедра пропозиція… але ж щедрою рукою можна й отрути налити. На місці великого князя я б вимагав іще чогось, перш ніж вхопити ложку з медом. Якогось знаку доброї волі й довіри, чогось такого, аби бути певним, що тебе не зрадять… — Варис посміхнувся найслизькішою посмішкою, на яку був здатен. — Цікаво, котрого з дітей ви йому віддасте?