Слава ЗСУ!

— Хочу вже піти.

— Ходор, — вигукнув Ходор у відповідь, стаючи на коліно. Маестер Лювин та Стріха підняли малого до його кошика. Зимосіцький люд бачив те видовище сто разів, але для гостей воно, без сумніву, виглядало чудернацько, і багато поглядів, що їх відчув на собі Бран, здалися йому радше глузливими, ніж співчутливими.

Цього разу вони вийшли крізь задні панські двері, щоб не долати усю палату. Бран схилив голову, проїжджаючи пройму, і опинився у тьмяному проході за великою трапезною, де й надибав конюшого Гулена, та цього разу не в кінському товаристві. Той притиснув до стіни якусь невідому Бранові жінку і задер їй спідницю аж на стан. Жінка хихотіла собі, та коли Ходор спинився подивитися, щосили заверещала.

— Дай їм спокій, — мусив наказати Бран. — Неси мене до опочивальні.

Ходор поніс його догори в башту звивистими сходами і став на коліно коло сталевих прутів, що їх Мікен позабивав у стіни. Бран, хапаючись руками, перебрався до ліжка, і Ходор стягнув з нього чоботи і штани.

— Іди собі на бенкет, — дозволив Бран, — та не турбуй Йозета з тією жінкою.

— Ходор, — відповів Ходор, звісивши голову набік.

Бран дмухнув на свічку біля ліжка, і темрява огорнула його, наче тепла рідна ковдра. Крізь затулені віконницями вікна долітали слабкі звуки музики.

Він раптом пригадав дещо почуте від батька, коли ще був зовсім малий. Тоді він спитав князя Едарда, чи справді Королегвардія — кращі лицарі Семицарства.

— Мабуть, за наших часів уже ні, — відповів батько, — але колись вони являли з себе справжнє диво, блискучий приклад усьому світові.

— А чи не було серед них когось одного найкращого?

— Кращим лицарем, якого я стрічав, був пан Артур Дейн. Він бився клинком на ім’я Світанок, викуваним з серця впалої на землю зірки. За те його прозивали Вранішнім Мечем, і я б загинув од його руки, якби не Горолан Троск.

Тоді батькові стало сумно, і він більше нічого не сказав. Бран шкодував, що не попросив тоді усе йому пояснити.

Бран лягав спати з повною головою лицарів у блискучих риштунках, що виходили на бойовище з мечами, яскравішими за зоряне сяйво. Та коли прийшов сон, він знову опинився у божегаї. Пахощі з кухні та великої трапезної були такі сильні, наче він і не полишав учти. Він скрадався між деревами, а за ним по п’ятах — його брат. Ніч вирувала шаленим життям, повнилася виттям людської зграї за їхніми розвагами. Від того він почувався непевно, занепокоєно. Хотів кудись бігти, на щось полювати, а ще…

Брязкання заліза примусило його нашорошити вуха. Брат теж почув, і вони удвох затрусили підліском на звук. Перестрибнувши через тиху воду біля підніжжя білого старигана, він вловив запах чужинця — запах людини з добрячим домішком шкіри, землі та заліза.

Прибульці встигли на кілька сажнів заглибитися до гаю, перш ніж він на них наскочив. То були самиця і молоденький самець; обидва не відчували жодного сліду страху, навіть коли він вишкірився на кутні. Брат його низько загарчав з горла, та вони тікати й не думали.

— Осьде вони, — мовила самиця. «Мейра», прошепотіло щось усередині, якась тінь хлопчика, що загубився у вовчому сні. — Ти знав, які вони великі?

— А будуть ще більші, як виростуть, — відповів молодий самець, спостерігаючи за вовками великими, зеленими, геть позбавленими страху очима. — Чорний повниться страхами та гнівом, але сірий — дуже сильний… сильніший, ніж сам гадає… ти його відчуваєш, сестро?

— Ні, — відказала вона, зсуваючи руку на руків’я довгого брунатного ножа в себе на поясі. — Ходив би ти обережніше, Йоджене.

— Він мене не зачепить. День моєї смерті ще не настав.

Самець закрокував до них, не лякаючись, потягнувся до його писку і торкнувся пальцями так легко, як літній вітерець. Але від того доторку гай раптом розвіявся, сама земля обернулася на дим під ногами, вивернулася і полинула геть зі сміхом, а він крутився і падав, падав, падав…

Кетлін II

Ночуючи посеред хвиль степової трави, Кетлін бачила сни про те, що Бран знову цілий і здоровий, Ар’я та Санса тримаються за руки, а Рікон — ще немовля коло її грудей. Робб без корони грався дерев’яним мечем, а коли вони всі поснули, вона знайшла у своєму ліжку всміхненого Неда.

Який солодкий сон… солодкий, та надто швидко минув. Жорстокий світанок зарізав його, наче кинджал світла. Вона прокинулася самотня, втомлена, у розпуці. Втомлена дорогою, втомлена болем, втомлена обов’язком. «Плакати хочу», подумала вона. «Хочу, щоб мене втішили. Я так втомилася бути сильною. Хочу стати звичайною собі полохливою дурепою, хоч на якусь днину… хоч на годину.»