Слава ЗСУ!

Ззовні намету заворушилися вояки почту. Вона почула іржання коней, Шад жалівся на затерплу спину, пан Вендел вимагав свого лука. Кетлін не хотіла нікого з них чути й бачити. То були добрі вояки, вірні й відважні, та усі вони набридли їй гірше нікуди. Вона прагнула побачити своїх дітей. Одного дня, пообіцяла вона собі у ліжку, одного дня вона дозволить собі хоч якусь слабкість.

Але не сьогодні. Ще не сьогодні.

Пальці здавалися ще незграбнішими, ніж зазвичай, поки вона вдягалася. Мабуть, треба бути вдячною, що руки взагалі здатні щось робити. Адже той кинджал був з валірійського булату, а валірійський булат кусає глибоко й вірно. Одного погляду на рубці досить, щоб усе згадати.

Ззовні Шад помішував у казані вівсяний куліш, а пан Вендел Мандерлі тим часом напинав тятиву на лук.

— Мосьпані, — мовив він, коли Кетлін з’явилася з намету, — в цій траві є птахи. Чи не бажаєте на сніданок смаженої куріпочки?

— Мені досить буде й хліба з кашею. Так само, як усім. Попереду ще безліч верст шляху, пане Венделе.

— Воля ваша, мосьпані. — Кругле, мов місяць, обличчя лицаря затьмарилося, кінчики великих моржових вусів смикнулися з незадоволення. — Як то кажуть, не пропадуть наші на хлібі й каші.

Кетлін рідко бачила товщих за нього чоловіків, та хоч як лицар шанував добрий стіл, честь і обов’язок він шанував ще більше.

— Знайшов трохи кропиви, наколотив узвару, — оголосив Шад. — Чи не вип’ють кухлика й наша ясна пані?

— Так, з великою дякою.

Вона поколихала кухля з узваром у порізаних долонях і дмухнула, щоб остудити. Шад був один з дружинників Зимосічі. Робб надіслав двадцятеро кращих бійців, щоб доправили її безпечно до Ренлі, а заразом і п’ятьох вельможних паничів, чиї гучні імена та родоводи мали додати ваги й честі її посольству. Просуваючись на південь, вони трималися якнайдалі від містечок та острогів, бо не один раз бачили вояків у броні, а на сході помічали дими. Втім, зачепити їх ніхто не наважився: загін був заслабкий, аби комусь загрожувати, але надто численний, щоб стати легкою здобиччю. Перетнувши Чорноводну, вони лишили найгірше позаду. Останні чотири дні навколо не виднілося жодних ознак війни.

Кетлін ніколи не хотіла цього посольства. Вона так і казала Роббові у Водоплині.

— Коли я бачила Ренлі востаннє, він був хлопчиком, не старшим за Брана. Я його не знаю. Надішли когось іншого, а моє місце — тут, поряд з батьком, на той час, який йому відпущено.

Але син подивився на неї невдоволено.

— А нікого іншого немає. Сам я поїхати не можу. Ваш батько надто хворий. Чорноструг — мої очі та вуха, втратити його я не смію. Ваш брат потрібен, щоб утримати Водоплин, коли ми виступимо…

— Виступите? — Ніхто не сказав їй жодного слова про якийсь виступ.

— Не можу ж я сидіти у Водоплині вічно і чекати на раптовий мир. Від цього люди думають, що я боюся знову вийти в поле. Коли немає битви, вояки починають мріяти про рідні домівки та лани, так казали мені пан батько. Навіть мої північани починають непокоїтися.

«Мої північани, кажеш», подумала вона. «А він навіть розмовляє тепер, як король.»

— Занепокоєння ще нікого не загнало до могили, а от поспіх — інша справа. Ми посіяли зерна, хай тепер зійдуть.

Робб уперто затрусив головою.

— Ми кинули кілька зерняток на вітер, ото й усе. Якби ваша сестра Ліза вийшла нам на поміч, ми б уже про те знали. Скільки птахів ми надіслали до Соколиного Гнізда? Чотирьох? Я теж хочу миру, та навіщо Ланістерам хоч щось мені давати, коли я тут сиджу, як курка на сідалі, а військо навколо мене тане так швидко, як літній сніг?

— То ти ладен танцювати під сопілку князя Тайвина, аби тільки не видатися боягузом? — дорікнула вона у відповідь. — Він сам хоче, щоб ти виступив на Гаренгол! Спитай дядька Бріндена, якщо не…

— Я нічого не казав про Гаренгол, — заперечив Робб. — То ви поїдете до Ренлі, чи мені посилати Великоджона?

Від цього спогаду в неї на обличчі виникла слабенька усмішка. Не надто майстерний виверт, але все ж добряче придуманий, як на юнака п’ятнадцяти років. Робб розумів, як погано людина на кшталт Великоджона Умбера пасує до перемовин з людиною на кшталт Ренлі Баратеона. І розумів, що й вона це розуміє. Що їй лишалося, крім молитися, щоб батько дожив до її повернення?

Якби князь Гостер був живий, то поїхав би сам, це вона знала напевне. Але все одно прощатися з ним було тяжко, неймовірно тяжко. Він навіть не впізнав її при прощанні.

— Мінісо, — казав він до неї, — а де ж діти? Моя маленька Китичка, моя мила Лізонька…

Кетлін поцілувала його у чоло і повідомила, що його дітки здорові.