Слава ЗСУ!

— Чекайте на мене, ласкавий пане, — мовила вона до його заплющених очей. — Я чекала на вас безліч разів, а тепер ви почекайте на мене.

«Доля знову жене мене на південь», подумала Кетлін, поки сьорбала терпкий узвар, «а я мала б їхати на північ, додому.» Вона писала Бранові та Ріконові останнього свого вечора у Водоплині. «Я не забула вас, любі мої діти, вірте мені. Але ваш брат зараз має в мені нагальнішу потребу.»

— Сьогодні маємо досягти верхівок Мандера, мосьпані, — оголосив пан Вендел, поки Шад ополоником роздавав куліш. — Якщо кажуть правду, то князь Ренлі вже десь неподалік.

«І що ж я йому скажу, коли знайду? Що мій син не вважає його за правдивого короля?» Вона мала кепські передчуття щодо своєї зустрічі з Ренлі. Вони потребували друзів, а не нових ворогів, але ж Робб ніколи не стане на коліно перед людиною, яку не вважає законним пошукачем престолу.

Її полумисок був порожній, хоча вона й не пам’ятала, щоб куштувала страву. Кетлін відставила посудину вбік.

— Час вже нам рушати.

Що скоріше вона перемовиться з Ренлі, то швидше зможе поїхати додому. В сідло вона сіла перша, і задала крок усьому загонові. Гал Молен їхав поруч з прапором дому Старк — сірим лютововком на полі білої криги.

За пів-дня шляху до табору Ренлі їх нарешті застигли. Робін Кремінець завжди виїжджав наперед задля розвідки, а цього разу повернувся зі звісткою, що з даху віддаленого млина-вітряка за ними спостерігав пластун. Але поки загін Кетлін дістався того вітряка, споглядач давно зник. Вони рушили далі, але не проїхали й версти, коли на них з усіх боків наскочили кінні розвідники Ренлі — двадцятеро вершників у кольчугах під проводом сивобородого лицаря, на вапенроку якого виднілися блакитні сойки.

Побачивши їхню корогву, він під’їхав сам.

— Вельможна пані, — покликав він, — з вашої ласки, я — лицар Колен з Зеленоставів. Ви з почтом перетинаєте небезпечні землі.

— Маємо нагальну справу, — відповіла вона. — Я їду послом від мого сина, Робба Старка, Короля-на-Півночі, задля перемовин з Ренлі Баратеоном, Королем-на-Півдні.

— Король Ренлі є вінценосним та помазаним володарем усього Семицарства, ласкава пані, — заперечив пан Колен, проте без жодної нечемності. — Їхня милість таборують з військом коло Лихомостя, де трояндовий гостинець перетинає Мандер. Матиму за велику честь супроводити вас до них.

Лицар підняв закольчужену долоню, і його загін хутко вишикувався у дві валки по обидва боки від Кетлін та її варти. «Цікаво, нас ведуть у гості чи женуть в полон?», питала вона себе. Та їй однак нічого не лишалося — тільки довіритися честі пана Колена та короля Ренлі.

Дими багать вони побачили ще за годину шляху від річки. А тоді через поля, хутори та степи донісся шум, поки що нерозбірливий, наче шурхотіння віддаленого моря, але дедалі гучніший з кожною верствою шляху. Коли вони нарешті побачили каламутні води Мандеру, що виблискували на сонці, то змогли розібрати голоси людей, брязкіт криці, іржання коней. Але ані шум, ані дим не підготували їх до видовища, яке являло з себе саме військо.

Повітря було пронизане блідим серпанком диму від тисяч куховарських вогнищ. Самі лише конов’язі тягнулися на багато верст вдалину. Тільки на держална для корогв та прапорців, напевне, зрубали цілий ліс. На траві обабіч трояндового гостинця стояли величезні обложні пристрої: метавки всяких видів для кидання стріл, колод та каміння, стінолами на колесах заввишки з вершника на коні. Під сонцем палали червоним полум’ям сталеві вістря піхотних ратищ, наче їх вже змочили ворожою кров’ю. Шатра лицарів та вельможних панів виростали з трави, наче великі шовкові гриби. Вона бачила вояків зі списами, вояків з мечами, вояків у сталевих мисюрках та кольчужних сорочках, осяйні посмішки табірних дівок, сайдакерів, що ладнали стріли, обозників на возах, погоничів зі стадами свиней, молоденьких джур, що гасали туди-сюди зі звістками та цидулками, зброєносців за гострінням зброї, лицарів за виїздом кобил, машталірів за приборкуванням норовливих бойових огирів.

— Страшно дивитися, скільки їх тут, — зазначив пан Вендел Мандерлі, поки вони перетинали стародавній кам’яний міст, від якого Лихомостя отримало свою назву.

— І не кажіть, — погодилася Кетлін.

Здавалося, трохи не все лицарство півдня з’явилося на заклик Ренлі. Усюди вкидалася в око золота троянда Вирію: нашита справа на грудях вояків та пахолків, змальована на зелених шовкових прапорцях, що ляпали й тріпотіли на кінцях списів, або на щитах, вивішених ззовні шатрів синів, братів, дядьків та всяких родичів дому Тирел. Також Кетлін помітила лиса у квітах дому Флорент, зелені й червоні яблука Фосовеїв, крокуючого мисливця князя Тарлі, дубове листя Дубосердів, журавля панів Журавів, хмару чорно-жовтогарячих метеликів Мулендорів.