Слава ЗСУ!

— Ласкавий пане, благаю вас…

— Не благай мене ні про що. Вертайся до свого обійстя, тобі тут не можна… Ми маємо наказ не балакати з Крастеровими жінками.

— Балакати не треба, мосьпане, якщо не хочете. Тільки візьміть мене з собою, коли підете.

«Усього лише», подумав він. «Така собі дрібничка.»

— Я… я буду вам дружиною, якщо хочете. Батько мають вже дев’ятнадцять дружин, без однієї якось обійдуться.

— Чорні братчики присягаються не брати дружин, хіба ти не знала? До того ж ми — гості в садибі твого батька.

— Ні, ви не гість, — мовила вона. — Я дивилася. Ви не їли з їхнього столу, не спали коло вогню. Вони не дали вам прав гостя, тому ви не зв’язані словом. Я хочу втекти заради дитини.

— Я навіть імені твого не знаю.

— Батько кличуть мене Йолею. Є така квітка — метьоля.

— Гарне ім’я.

Він згадав, як його повчала Санса: слід завжди казати таке, коли панна чи пані називає своє ім’я. Дівчині він допомогти не міг, то хоч спробував втішити ласкавим словом.

— Ти боїшся Крастера чи ще когось, Йолю?

— Я боюся за дитинку, не за себе. Якщо буде дівчинка, то не так страшно, вона трохи виросте і стане їм дружиною. Але Неля каже, що буде хлопчик, а в неї було шість, вона на цьому знається. Хлопчиків вони віддають богам, коли приходить білий холод — останнім часом дедалі частіше, ось чому вони віддавали овець, хоча полюбляють баранину. Тільки овець вже немає. Далі будуть собаки, аж поки…

Вона опустила очі й попестила черевце.

— Яким ще богам?

Джон згадав, що у Крастеровому Дитинці вони не бачили ані хлопчиків, ані чоловіків, окрім самого Крастера.

— Холодним богам, — мовила вона. — Нічним богам. Білим тіням.

І раптом Джон наче знову опинився у Воєводській Вежі. Відрубана долоня дерлася його литкою, а коли він відкинув її вістрям меча, стала судомитися, стискаючи й розтискаючи пальці. Мрець звівся на ноги, сяючи блакитними очима на порізаному, напухлому обличчі. Довгі смуги пошматованої плоті звисали з великої рани на череві, але крові не було ані краплі.

— Якого кольору вони мають очі? — спитав він дівчину.

— Блакитного. Яскраві, як блакитні зірки, і такі ж холодні.

«Вона їх бачила», подумав він. «А Крастер брехав.»

— То ви заберете мене? Хоча б на Стіну…

— Ми не їдемо на Стіну. Ми прямуємо на північ до Манса-Розбишаки та Інших, отих самих білих тіней та їхніх упирів. Ми їх шукаємо, Йоле. Твоїй дитинці не буде з нами безпечно.

На її обличчі проступив жах.

— Але ж ви повернетеся. Коли скінчите воювати, то знову тут пройдете.

— Може, й так. — «Якщо хтось лишиться живий.» — Це вирішувати Старому Ведмедеві. Тому, кого ти звеш «пан гайворон». Я лише його зброєносець, я не вирішую, якою дорогою піти.

— Так, так. — Він чув тихий розпач у її голосі. — Даруйте за клопіт, мосьпане. Я ж лише… казали, що король береже людей, я подумала…

Вона втекла у відчаї, ляпаючи кобеняком Сема, наче великими чорними крилами.

Джон дивився, як вона тікає, і його захват крихкою красою ранку потроху зникав. «Хай їй грець», подумав він з відразою, «і Семові за те, що її підіслав. Чи він здурів? Що я можу для неї зробити? Ми прийшли битися з дичаками, а не рятувати їх.»

З криївок потроху вилазили інші братчики, позіхали, потягувалися. Вранішні чари вже зблякнули, крижане сяйво під східним сонцем перетворилося на звичайну собі росу. Хтось уже запалив вогонь; Джон винюхав дим, що стелився між дерев, і пахощі сала, яке там підсмажували. Він зняв зі скелі кобеняка, витрусив його об камінь, щоб збити нічну кірку льоду, підібрав Пазура і почепив ремінь на плече. За кілька сажнів Джон відлив нічну воду в змерзлий кущ; струмінь парував у холодному повітрі й топив лід там, куди падав. Скінчивши, він підперезав чорні вовняні штани і пішов на запах.

Серед братчиків, що зібралися коло вогнища, були Грен та Дивен. Гейк пхнув Джонові порожній окраєць хліба, набитий засмаженою підчеревиною та шматками солоної риби, зігрітої у топленому салі. Джон пожадливо ковтнув сніданок, слухаючи вихваляння Дивена, як той вгойдав за ніч трьох Крастерових дружин.

— От і ні, — спохмурнів Грен. — Я б тебе побачив.

Дивен злегка ляснув його по вусі тилом долоні.

— Ти? Побачив би? Та ти сліпіший за маестра Аемона. Ти навіть ведмедя не бачив.

— Якого ще ведмедя? Хіба тут був ведмідь?

— Ведмідь є завжди, — оголосив Скорботний Ед своїм звичайним похмуро-беззаперечним голосом. — Один убив мого брата, коли я був малий, і носив братові зуби на ремінці навколо шиї. То були добрі зуби, кращі за мої. З моїми зубами я маю самий лише клопіт.