Слава ЗСУ!

Вона лиховісно вишкірилася на нього і перетнула міст ходою, яку він так полюбив: трохи недбалою, з вихилом стегон.

Коли Теон нарешті відвернувся, то побачив, як шкірить зуби Векс, і дав йому ляща у вухо.

— Це тобі за твою втіху.

А тоді дав вдруге, сильнішого.

— А це за те, що не застеріг. Наступного разу відрости собі язика.

Його власні покої у Гостьовій Вежі ніколи ще не здавалися холоднішими, хоча роби й лишили жарівницю запаленою. Теон скинув і хвицьнув чоботи геть, впустив кобеняка на підлогу і налив собі келих вина, силуючись краще згадати незграбне дівчисько з вузлуватими колінками та прищами. «Розв'язала мені штани, тільки подумати», билася в голові люта думка, «і ще казала… о боги, а я їй…». Він застогнав. Якби й навмисне хотів виставити себе огидним дурнем, то гірше б не придумав.

«Ні», подумав він миттю. «Це вона пошила мене в дурні. От підла сучка. Мабуть, стиха раділа собі всю дорогу. Ще й за кінця хапала…»

Він узяв келиха і пішов до лави коло вікна. Сидів там, сьорбав і дивився на море, поки над Пайком темнішало сонце. «Нема мені тут місця», думав він, «а все з-за Аші, хай би її Інші вхопили!» Вода унизу стала з зеленої сірою, а тоді чорною. До того часу вдалині почулася музика. Час було перевдягатися до бенкету.

Теон вдяг прості чоботи та ще простіше вбрання похмурих чорно-сірих фарб, що пасували до його настрою. Жодної прикраси — він-бо жодної ще не купив собі залізом. «Міг би взяти щось із того дичака, якого убив для порятунку Брана Старка. Та ж він не мав на собі нічого путящого. Отаке моє щастя: вбиваю якихось убогих.»

Довга димна палата була повна батьківським значковим панством та керманичами кораблів. Коли Теон увійшов, то побачив, мабуть, із чотири сотні людей. Дагмер Репаний Жбан ще не повернувся зі Старого Вика разом з Мурованцями та Тримами, але решта вже була тут: Харло з Харла, Чорнопливи з Чорнопливу, Спари, Марлини та Дівери з Великого Вика, Солонці та Розстави з Солонця, Ботлики та Коливороти з іншого берега Пайку. Роби наливали пиво, на скрипках, козах та бубнах грали музики. Троє здорованів танцювали танок пальців, кидаючи один в одного короткі топірці. Штука полягала в тому, щоб схопити топірця або відстрибнути від нього, не гублячи ладу танцю. Танком пальців його називали тому, що зрештою один з танцюристів втрачав пальця… або два, або і п’ять.

Ані танцюристи, ані бенкетники не зважили на прихід Теона Грейджоя. Той попрямував до помосту і побачив батька на Морекамінному Престолі, вирізьбленому в подобі кракена з велетенського чорного слизького каменя. За давнім переказом, першолюди знайшли його на березі Старого Вика, коли тільки прийшли на Залізні острови. Ошую від княжого престолу сиділи Теонові дядьки. Аша влаштувалася одесну, на найпочеснішому місці.

— Ти спізнився, Теоне, — зазначив князь Балон.

— Прошу вибачення вашої ясновельможності.

Теон сів на порожнє крісло коло Аші, схилився до неї та засичав у вухо:

— Ти сидиш на моєму місці.

Вона обернула до нього невинні очі.

— Братику, ти помиляєшся. Твоє місце — у Зимосічі. — Її усмішка різала гірше від ножа. — А де ж твоє гарненьке платтячко? Я чула, ти на свою гладеньку спинку полюбив вдягати шовки та оксамити.

Сама вона вдяглася у м’яку зелену вовну. Сукня простого крою облягала струнке тіло.

— А твоя кольчуга, мабуть, геть заіржавіла, сестричко, — докинув він у відповідь. — Яка жалість. Так хотів побачити тебе у залізі.

Аша засміялася.

— Та ще, може, побачиш, братику… якщо твоя «Морська сучка» колись наздожене «Чорний вітер».

Наблизився один з батькових робів з глеком вина у руках.

— Ти сьогодні п’єш вино чи пиво, Теоне? — Вона схилилася ближче. — Чи й досі прагнеш мого молока?

Він зашарівся.

— Вина! — звелів він робові.

Аша відвернулася і заколотила по столу, вимагаючи пива.

Теон розрубав паляницю надвоє, вибрав серединку, зробивши полумисок, і покликав стольника, щоб той наклав тушкованої риби. Від пахощів густої юшки на сметані його трохи занудило, та він змусив себе дещицю з’їсти, а вина випив стільки, що й на два обіди вистачило б. «Якщо виблюю, то на неї. Хоч якась втіха буде.»

— А чи знає батько, що ти тепер дружина його корабельника? — спитав він сестру.

— Не більше, ніж сам Сигрін. — Вона здвигнула плечима. — «Есгред» звалася перша збудована ним лодія. Він її назвав ім’ям матері. Хоч ріж, не скажу, кого з них він любив більше.

— То ти брехала мені у кожному слові!

— Чому ж у кожному? Пам’ятаєш, я казала, що полюбляю зверху? — вишкірилася Аша.

Він тільки залютував ще дужче.