Слава ЗСУ!

П’ят Прей провів її маленький халазар серединою великої аркади, де на стовпах з білого та зеленого мармуру стояли стародавні звитяжці міста, втричі більші за свій справжній зріст. Вони проминули великий базар у склепінчастій будівлі, де на гратчастій стелі жили тисячі грайливо забарвлених птахів. Дерева та квіти буяли на ступінчастих стінах над ятками та крамницями, а унизу продавали, мабуть, усе, що боги дарували цьому світові.

Її срібна сахнулася від купця-магната Цзаро Чжуана Даксоса, коли той наблизився — Дані вже знала, що коні не терплять сусідства верблюдів.

— Якщо ви побачите тут щось варте вашого бажання, о найпрекрасніша з жінок — тільки скажіть, і воно буде ваше! — оголосив Цзаро з багато оздобленого рогатого сідла.

— Увесь Карф належить їй, а не твої дешеві цяцьки! — вигукнув з іншого боку синьогубий П’ят Прей. — Я дотримаю обіцянки, халісі. Ходімо зі мною до Дому Невмирущих, де ви зможете випити з чари правди та мудрості.

— Нащо принцесі здався твій Палац Праху, коли я ладен подарувати їй сонячне світло, солодкі води та бебряне ложе? — насварився на чаклуна Цзаро. — Тринадцятеро увінчають її прегарне чоло короною з чорного гагату та вогняних опалів.

— Єдиний палац, якого я бажаю, мій добрий пане П’яте, це червоний дитинець у Король-Березі. — Дані стереглася ворожбита; пам’ять про маегі Міррі Маз Дуур вселила в неї відразу до всіх, хто смів загравати з чорною химороддю. — І якщо вже сильні міста цього бажають зробити мені подарунки, Цзаро, то хай подарують кораблі й мечі, аби відвоювати те, що моє за правом.

Сині губи П’ята викривилися вгору в люб’язній посмішці.

— Ваша воля буде виконана, халісі. — Він поїхав геть, хитаючись на верблюді. Довгі гаптовані шати віяли слідом.

— Юна королева мудра не по роках, — замуркотів Цзаро Чжуан Даксос до неї зі свого високого сідла. — У Карфі є прислів’я: «Дім ворожбита стоїть на кістках і брехні.»

— То чому ж люди стишують голоси, коли говорять про ворожбитів Карфу? По всьому сходові шанують їхню силу та мудрість.

— Колись вони справді мали могутність, — погодився Цзаро, — та тепер смішніші за тих змарнілих старих сердюків, що вихваляються збройними звитягами ще довго після того, як їх залишає остання сила та вправність. Вони читають свої крихкі сувої, п’ють «вечірню тінь», поки не посиніють вустами, і натякають на опановані ними страшні сили. Та порівняно з химородниками старих часів вони лише порожні стручки. Попереджаю — подарунки П’ята Прея розсиплються на порох просто в вас у руках.

Він ляснув верблюда нагайкою та швидко рушив уперед.

— Гава бреше на крука — чорним пір’ям доріка, — пробурмотів пан Джораг посполитою мовою Вестеросу. Лицар-вигнанець незмінно їхав в неї при правому боці. Від часу їхнього в’їзду до Карфу він зняв дотракійське вбрання і вдяг кольчугу та лати на вовняний каптан, як личило лицареві Семицарства, розташованого звідти за півсвіту. — Ви б краще уникали їх обох, ваша милосте.

— Вони допоможуть мені взяти корону, — відповіла вона. — Цзаро має статки, а П’ят Прей…

— …прикидається, що має силу, — буркнув лицар. На його тьмяно-зеленому вапенроку стояв дибки ведмідь дому Мормонт, чорний та лютий. Джораг, котрий саме хмурив чоло на натовп, що переповнював базар, виглядав не менш люто, ніж його герб. — Я б тут довго не тинявся, моя королево. Мені навіть тутешні запахи не до смаку.

Дані посміхнулася.

— То, мабуть, від верблюдів повіяло. Самі ж карфійці, як на мій ніс, пахкотять вельми солодко.

— За солодкими пахощами часто ховається гидкий сморід.

«Мій великий ведмідь», подумала Дані. «Я його королева, та водночас назавжди лишуся його малим ведмежам, яке він береже від біди.» Від цієї думки їй стало затишніше, та водночас і сумніше. Якби ж вона могла полюбити його трохи більше…

Цзаро Чжуан Даксос надав Дані гостину свого дому на той час, поки вона перебуватиме у місті. Вона чекала чогось пишного, та не чекала палацу, більшого за деякі базарні містечка. Побачивши його, халісі подумала, що маєток магістрата Іліро в Пентосі поруч з ним скидається на хатину свинопаса. Цзаро присягнувся, що його дім дасть зручний притулок усім її людям разом з кіньми; та радше сказати, дім проковтнув їх усіх і не вдавився. Їй віддали ціле крило палацу, де вона мала свої сади, мармурову водойму-купіль, башту для ворожіння на чарівному кришталі, чародійський лабіринт. Будь-яке бажання миттю виконувалося невільниками. У її особистих помешканнях підлога була з зеленого мармуру, стіни вкривали кольорові шовкові запони, що мерехтіли від найменшого вітерця.

— Ви надто щедрі до нас, — казала вона Цзаро Чжуану Даксосу.