Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Читай онлайн! Читай онлайн українською безкоштовно > Книги > Чвара королів

— Як скажеш, Амабело.

Їй дали сорочку з сірої грубої вовни, пару черевиків, що погано пасували, і випхали геть.

Вис служив за підкоморія у Плакучій Башті. То був опецькуватий чолов’яга з носом, що скидався на пухлий чиряк, та розсипом червоних прищів у кутку товстогубого рота. Ар’я була в числі шести відісланих до нього бранців. Він наскрізь просвердлив свою здобич хижим оком.

— Ланістери мають ласку до тих, хто їм добре служить. Це честь, якої ніхто з вашої зграї не вартий. Та на війні мусимо всякий набрід приставляти до діла. Працюйте тяжко, знайте своє місце — тоді, може, одного дня злетите так високо, як я. Та не думайте скористатися з доброти його мосці — він-бо піде в похід, а я лишуся тутечки.

Він ще довго походжав набундючено туди-сюди перед ними і просторікував, як вони мусять опускати очі перед шляхетним панством, розтуляти рота, тільки коли їх спитають, ніколи не траплятися його мосці на дорозі.

— А я ніс маю такий, що все чує, — вихвалявся Вис. — Він чує непокору, чує гонор, чує свавілля. От тільки винюхаю щось таке — тоді начувайтеся. Від вас я бажаю чути єдиний сморід — сморід страху.

Даянерис II

На стінах Карфу люди били у литаври, вітаючи їхнє наближення. Інші дмухали у чудернацькі роги, що обвивалися навколо тіл, наче величезні спижеві змії. З міста з’явилася валка верблюжих вершників — правити за почесну варту. На собі вони мали лускату спижеву броню, шоломи з мідними іклами на вепрячих писках та довгими чорними шовковими китицями; сиділи вершники на високих сідлах, викладених рубінами та гранатами. Верблюди мали на спинах попони чи не сотні різних кольорів.

— Карф — найвеличніше місто, що колись було чи колись постане, — сказав їй П’ят Прей ще тоді, серед кісток Ваес Толорро. — Це середина світу, брама між північчю та півднем, міст між сходом та заходом. Це місто таке давнє, що людська пам’ять не зберегла часу його заснування, і таке красне, що Саафос Премудрий вийняв собі очі, побачивши Карф уперше, бо знав, що решта світу після того завжди здаватиметься йому бридкою та жалюгідною.

Дані розуміла, що ворожбит трохи прибріхує, та все ж не могла заперечувати красу і розкіш величезного міста. Карф оточувало три мури, один навколо іншого, прикрашені вигадливим різьбярством. Зовнішній був викладений з червоного пісковця у тридцять стоп заввишки і мав на собі зображення тварин: на ньому повзли змії, шугали у височині яструби, пливли риби, а поміж них бігли вовки червоної пустелі, смугасті коні та здоровезні слони. Сірий граніт середнього муру, сорок стоп заввишки, розцяцьковували картини війни: мечі гриміли на щитах та списах, летіли стріли, воїни сходилися у битві, мордували дітей та жінок, палили мертвих на поховальних вогнищах. Внутрішній мур — п’ятдесят стоп чорного мармуру — ніс на собі такі зображення, що Дані була зашарілася, але потім опанувала себе і подумки вилаяла дурепою. Адже наче вже не маленька дівчинка, вміє незворушно дивитися на різанину з сірого муру — то чому ж має відвертатися від чоловіків та жінок, які дарують одне одному насолоду?

Зовнішня брама була схоплена смугами міді, середня — заліза; на внутрішній брамі сяяли золоті очі. Усі вони відчинилися, коли Дані наблизилася. Коли вона в’їжджала до міста, до неї ринули малі діти, щоб розкидати дорогою квіти. На дітях були золоті сандалі та яскрава фарба, і більше нічого.

Всі кольори, яких не вистачало у Ваес Толорро, зібралися тут, у Карфі. Навколо неї громадилися такі неймовірні будинки, наче вона бачила гарячковий сон усіх відтінків рожевого, фіалкового та брунатного. Вона проминула спижеву арку в подобі двох сплетених у паруванні змій з дрібними лусочками нефриту, обсидіану та лазуриту. Стрункі башти здіймалися так високо, як Дані ще ніколи не бачила; вибагливі водограї у подобі грифонів, драконів та мантикор мерехтіли на кожному майдані.

Карфійці розташувалися на вулицях або дивилися з вишуканих балконів, надто крихких і невагомих на вигляд, щоб тримати їхню вагу. То були високі бліді люди, вдягнені у льон, альтембас, тигрове хутро; Даніним очам усі вони здавалися можновладними панами та панями. Жінки носили шати, що лишали ліву грудь оголеною; чоловіки полюбляли шовкові спідниці, вишиті бісером. Минаючи їх у шкурі лева з Дрогоном на правому плечі, Дані відчувала себе якоюсь розкошланою варваркою. Дотракійці кликали карфійців «молочарями» за їхню бліду шкіру, а хал Дрого мріяв про день, коли він зможе грабувати і плюндрувати великі міста сходу. Вона зиркнула на своїх кревноїзників, темні мигдалеподібні очі яких не виказували ані натяку на їхні справжні думки. «Чи бачать вони навколо тільки військову здобич?», спитала себе Дані. «Які ж ми, напевне, дикуни у очах цих карфійців».

Попередня
-= 171 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 6.

Останній коментар

Kaylayu 18.11.2024

Коментар буде відображений після підтвердження модератором


bozCor 17.11.2024

Коментар буде відображений після підтвердження модератором


HowardCunda 16.11.2024

Коментар буде відображений після підтвердження модератором


Додати коментар