Слава ЗСУ!

Вдома у Зимосічі Ар’я молилася разом з матір’ю в септі та з батьком у божегаї, але на шляху до Гаренголу жодного бога не знайшлося. Список імен — то була єдина молитва, яку Ар’я затвердила напам’ять. Щовечора після денного переходу вона повторювала свою молитву, і ось нарешті ліс почав рідшати, а тоді й зовсім зник, місцина стала строкатіша: пологі пагорби, звивисті струмки, залиті сонцем поля, порожні випалені стіни острогів та городців, що стирчали з землі, наче гнилі чорні зуби. Ще день довгого шляху, і вони здалеку побачили похмурі башти Гаренголу біля блакитних вод озера.

Бранці казали один одному, що як прийдуть до Гаренголу, то їм полегшає, але Ар’я не надто сподівалася. Вона згадала казки Старої Мамки про замок, вибудуваний на жасі людському. Мамка розказувала, як Гарен Чорний наказав домішувати людську кров у будівельний розчин, і стишувала голос, щоб малі нахилялися ближче. «Але Аегонові дракони засмажили Гарена та усіх його синів усередині їхніх власних величезних кам’яних мурів.»

Ар’я закусила губу і рушила далі на ногах, затверділих від мозолів. «Уже недовго», казала вона собі, «до тих башт хіба що кілька верст». Але валка йшла всенький день, ще й майже весь наступний, поки не досягла кордону війська князя Тайвина, що стояло на захід від замку серед згорілих решток містечка. Величезний Гаренгол обманював очі здалеку. Його зовнішні мури виростали коло озера, прямі та різкі, наче скелі. Нагорі стін шереги метавок-скорпіонів, зроблених з дерева та заліза, здавалися вервечками тих самих малих істот, що дали своє ім’я цим пристроям.

Ар’їн ніс винюхав сморід ланістерівського вояцтва задовго до того, як очі змогли розрізнити прапори, що майоріли вздовж берега озера над шатрами західняків. Сморід сказав їй, що князь Тайвин стоїть тут вже довгенько. Нужники, викопані навколо табору, повнилися з верхом, усюди дзижчали мухи, а на гострих палях, що утворювали кордон, подекуди виднілося щось зеленкувате.

Брамна вежа Гаренголу була завбільшки з великий кам’янець Зимосічі, помережана рубцями, подекуди вицвіла кольором та пустила тріщини. Ззовні, з-за мурів, можна було розрізнити тільки верхівки п’яти величезних башт. Найнижча з них була заввишки з півтори найвищі башти Зимосічі, та жодна не стояла прямо, як належить башті. Ар’ї вони здалися зсудомленими, вузлуватими пальцями якогось старого, що пробують вхопити необережну подорожню хмарку. Вона згадала розповідь Мамки, як камінь танув, наче віск, стікав сходами та вікнами, жеврів тьмяно-червоним сяйвом, викурюючи Гарена з його схованки. Ар’я вірила кожному її слову, бо ж сама бачила: кожна наступна башта була покручена ще химерніше, ніж попередня, геть вкрита патьоками, жолобами та розколинами.

— Не хочу я туди йти, — заскиглив Мантулик, коли перед ними відчинилися ворота Гаренголу. — Там привиди.

Кізвик почув, та цього разу тільки всміхнувся.

— Вибирай, кухарчуку: або заходиш у гості до привидів, або стаєш серед них своїм.

І Мантулик зайшов разом з усіма.

У лункій лазні, вибудуваній з каменю та колод, бранців роздягнули і змусили відшкрябати бруд у купелях гарячої, аж пекучої, води. За ними спостерігали дві люті старі баби, гучно та безсоромно обговорюючи полоняників, наче тільки-но куплених на базарі віслюків. Коли настала черга Ар’ї, матуся Амабела заквохтала розпачливо з її збитих ніг, а матуся Гара намацала на пальцях мозолі, натерті від довгих вправ з Голкою.

— Оцими пальцями, мабуть, масло збивала, — мовила вона. — Селянський вилупок, ге? Та нічого, дівчинко, у цьому світі можна нівроку видертися нагору, тільки треба тяжко працювати. А як не працювати, то будеш бита. До речі, як тебе кличуть?

Ар’я не сміла назвати справжнє своє ім’я, та «Арік» теж не годилося, бо було хлопчаче, а баби вже бачили, що вона не хлопчик.

— Куна, — відповіла вона, згадавши першу-ліпшу дівчинку з недавнього минулого. — Ломик кликав мене Куною.

— Воно й видно, — пирхнула матуся Амабела. — На голові така стріха, аж страшно, ще й вошей повно. Зріжемо її геть, підеш на кухню.

— Я б краще порала коней. — Ар’я любила коней, а в стайнях могла трапитися нагода вкрасти собі одного та втекти.

Матуся Гара дала їй такого ляпаса, що набрякла губа знову тріснула навпіл.

— Припни язика, бо пошкодуєш. Тебе ніхто не питає!

Кров у роті мала солоний залізний присмак. Ар’я опустила очі долу і нічого не відповіла. «Якби я досі мала Голку, ти б мене вдарила, еге ж», майнула в неї похмура думка.

— Князь Тайвин та панове лицарі мають машталірів і зброєносців, щоб ходили за їхніми конями. Ото ще здалася їм така почвара, як ти, — мовила матуся Амабела. — У кухні затишно та чисто, завжди горить вогонь і вдосталь їжі. До тебе люди з добром, а ти, бачу, сама собі ворог. Гей, Гаро! Мабуть, треба віддати її Висові.