Слава ЗСУ!

Навіть цим він вельми скидався на свого брата Роберта… але ж Робертову зухвалість завжди охолоджував своєю обачністю Едард Старк. Нед напевне б умовив Роберта привести усе своє військо, щоб оточити Станіса і поставити облогу навколо обложників. Але цей задум став неможливим, коли Ренлі кинувся стрімголов, щоб якомога швидше вхопити брата за горло. Він перегнав власних обозників на багато днів шляху, залишив харчі та хураж далеко позаду на возах, запряжених мулами та волами. І тепер мусив дати бій щонайшвидше, поки військо не почало голодувати.

Кетлін надіслала Гала Молена подбати про коней, а сама пішла з Ренлі до королівського шатра у самому серці табору. Всередині стін зеленого шовку значкове панство та очільники війська чекали дізнатися, чим скінчилися перемовини.

— Мій брат не змінився, — мовив до них молодий король, поки Брієнна знімала з його плечей кунтуш, а з чола — нефритово-золоту корону. — Не хоче він ані доброго слова, ані щедрих дарів, а хоче крові. Гаразд, він її матиме.

— Ваша милосте, я не бачу потреби у битві, — втрутився князь Матіс Рябин. — Замок має сильну залогу та повні комори, пан каштелян Корній Пенроз — досвідчений воїн, і ще не збудували такої метавки, щоб зруйнувала стіни Штормоламу. Хай князь Станіс стоїть облогою — скоро і сам їй не зрадіє, як скуштує холоду й голоду, а хісна жодного не матиме. А ми тим часом візьмемо Король-Берег.

— То що, хай потім люди кажуть, що я злякався стати до бою зі Станісом?

— Дурні хай собі кажуть, — заперечив князь Матіс.

Ренлі подивився на решту.

— Яке буде ваше слово?

— А я кажу, що Станіс для вас небезпечний, — заявив князь Рандил Тарлі. — Як лишити його тут без бою, то він тільки зміцніє, а ваші сили зменшаться у битвах. Ланістерів-бо за один день не поб’єш. Доки ви з ними впораєтеся, князь Станіс може стати вже не слабшим за вас… коли не сильнішим.

Інші загукали про свою згоду. Король був задоволений.

— Гаразд, то стаємо до битви!

«Я зрадила Роббові надії, як зрадила Недові», подумала Кетлін, а вголос мовила:

— Якщо ви твердо вирішили битися, то моє посольство закінчене. Прошу вашого дозволу повернутися до Водоплину.

— Ви його не маєте. — Ренлі всівся на складане табірне крісло.

Кетлін напружилася.

— Я сподівалася допомогти вам укласти мир, ласкавий пане. А вести війну не допомагатиму.

Ренлі здвигнув плечима.

— Насмілюся гадати, мосьпані, що й без ваших двох тузнів людей ми якось упораємося. Я не хочу, щоб ви брали участь у битві, а хочу тільки, щоб подивилися.

— Я була у Шепітній Пущі, пане мій. І надивилася там різанини досхочу. Сюди я прибула послом…

— І послом відбудете, — кивнув Ренлі, — але спершу наберетеся трохи розуму. Ви побачите на власні очі, яка доля спіткає бунтівника, і самі розкажете синові. Та боятися не треба, ми вас вбережемо.

Він обернувся, щоб віддати накази.

— Князю Матісе, ви поведете серединний полк головних сил. Брисе, беріть собі полк лівої руки. Полк правої руки очолю я. Князю Естермонте, ви стаєте на чолі сторожового полку.

— Покладайтеся на мене, як на себе, ваша милосте, — відповів князь Естермонт.

Подав голос князь Матіс Рябин.

— Хто ж очолить передовий полк?

— Ваша милосте! — схопився пан Джон Фосовей, — благаю про честь!…

— Благай, та місце знай, — відрізав Гвияр Зелений, — право першого удару має належати комусь із королівської сімки.

— Щоб зламати стіну щитів, однієї гарненької накидочки замало, — заперечив Рандил Тарлі. — Я вів на бій передовий полк Мейса Тирела, коли ти, Гвияре, ще смоктав мамчину цицьку!

В шатрі зчинився гармидер: усі присутні гучно оголошували про свої права. «Лицарі літа», подумала Кетлін. Ренлі здійняв руку догори.

— Годі вже, панове товариство! Якби я мав тузінь передових полків, то дав би всім вам по одному. Але ж найвища слава за всіма правами мусить належати найліпшому з лицарів. Першого удару завдасть пан Лорас.

— З радістю в серці, ваша милосте. — Лицар Квітів став на коліно перед королем. — Дайте мені ваше благословення і хорунжого з вашим прапором. Хай олень та троянда майорять у битві пліч-о-пліч.

Ренлі озирнувся.

— Брієнно!

— Ваша милість? — Вона досі мала на собі блакитну лицарію, хоча зняла шолома. У напханому людом наметі було спекотно; піт приліпив їй пасмо солом’яного волосся до широкого незугарного обличчя. — Моє місце коло вас. Адже я присягнулася затуляти вас від усякого лиха…

— Як одна з семи, — нагадав їй король. — Не бійся, поруч зі мною в битві стоятимуть четверо твоїх братів по зброї.