Слава ЗСУ!

Брієнна впала на коліна.

— Якщо я мушу віддалитися від вашої милості, то даруйте мені хоча б честь узброїти вас до бою.

Кетлін почула, як хтось за нею насмішкувато пирхнув. «Бідолаха закохана у нього», подумала вона сумно, «ладна гратися у зброєносця, аби тільки його торкнутися. Хай решта вважає її дурепою — їй байдуже.»

— Дарую, — мовив Ренлі. — Тепер лишіть мене усі. Навіть королі мусять перепочити перед битвою.

— Ласкавий пане, — звернулася до нього Кетлін, — у останньому селі, що ми проминули, є невеличкий септ. Якщо ви не дозволяєте мені повернутися до Водоплину, дозвольте хоча б помолитися там.

— Як забажаєте. Пане Робаре, супроводьте пані Старк безпечно до того септу… але поверніть її до світанку.

— Вам би теж не завадило помолитися, — зауважила Кетлін.

— Про перемогу?

— Про мудрість.

Ренлі засміявся.

— Лорасе, лишись зі мною і допоможи молитися. Я так давно цього не робив, що геть усе забув. Щодо решти, хай кожен вояк стоїть на своєму місці з першим світлом — озброєний, на коні, в обладунку. Ми влаштуємо Станісові такий ранок, який він не скоро забуде.

Коли Кетлін вийшла з шатра, вже впали сутінки. Поруч ішов пан Робар Ройс. Вона його трохи знала: один з синів Спижевого Йона, собою досить показний — наче грубо витесаний з каменю, здобув певну славу як турнірний поборник. Ренлі відзначив його веселковим корзном і криваво-червоним обладунком. Тепер пан Робар був одним з його сімох Королегвардійців.

— Ви далеченько від Долини, шляхетний лицарю, — мовила вона.

— А ви, добра пані, далеченько від Зимосічі.

— Я знаю, навіщо я тут, але яким вітром занесло вас? Це не ваша битва. Так само, як і не моя.

— Коли Ренлі став моїм королем, його битва стала моєю.

— Але ж Ройси — значкові дому Арин.

— Мій вельможний батько, як йому і личить, приніс присягу пані Лізі. Його спадкоємець теж. А другий син мусить шукати собі честі та слави, де сам знає. — Пан Робар здвигнув плечима. — Самі лише турніри так набридають.

«Йому, мабуть, двадцять один рік, а чи й менше», подумала Кетлін, «він не старший за свого короля»… та її король, її Робб мав у п’ятнадцять років більше мудрості, ніж оцей молодик знав за все життя. Принаймні їй так гадалося — і вона молилася, щоб не зурочити.

У тому закутку, де таборувала Кетлін з почтом, Шад різав до казанка моркву, Гал Молен кидав кості з трьома своїми зимосіцькими стражниками, а Лукас Чорноліс сидів і гострив кинджала.

— Пані Старк, — мовив Лукас, щойно її побачив. — Молен каже: на світанку буде битва.

— Гал має рацію, — відповіла вона. «І задовгого язика, як на мене.»

— То ми битимемося чи тікатимемо?

— Ми молитимемося, — відповіла вона. — Так ревно, як тільки зможемо.

Санса III

— Довше змусиш себе чекати — тобі ж гірше буде, — попередив її Сандор Клеган.

Санса спробувала поспішити, але пальці плуталися у гудзиках та поворозках. Хорт і раніше розмовляв грубо, але зараз дивився так, що вона просто жахалася. Чи не дізнався Джофрі про їхні зустрічі з паном Донтосом? «О ні, благаю», молилася вона, розчісуючи волосся. Пан Донтос — її єдина надія. «Мушу бути гарною, Джоф любить, щоб я була гарна, він завжди втішався з цієї сукні, цього кольору.» Санса розгладила тканину. На грудях сукня була вже трохи затісна.

Коли Санса нарешті з’явилася з опочивальні, то пішла ошую від Хорта, подалі від обсмаленої половини його обличчя.

— Розкажіть мені, що я такого зробила.

— Не ти. А твій братик-корольок.

— Робб є зрадником. — Санса добре знала свій урок. — Я нічого не знала про його бунтівні задуми.

«Божечки добрі, аби ж тільки не Крулеріза.» Якщо Робб зашкодить Хайме Ланістерові, її життя скінчене. Вона згадала пана Ілина і безжальний погляд жахливих блідих очей з рябого від віспи, кощавого обличчя.

Хорт пирхнув.

— Тебе добре вивчили, пташечко.

Він повів її до нижнього двору, де навколо стрілецьких цілей зібрався натовп. Люди відступили убік, даючи їм дорогу. Санса почула, як кахикає князь Гиліс. Стайнярі, що байдикували у дворі, безсоромно витріщилися на неї, але пан Горас Рожвин відвернув очі, а його брат Гобер прикинувся, що зовсім не бачить. На землі з жалібним нявканням здихав жовтий кіт; між ребер в нього стирчала арбалетна стріла. Санса обійшла кота; до горла підкотила нудота.

На конячці, зробленій з палиці, підскакав пан Донтос. Відколи він на турнірі не зміг сісти на огиря, бо був п’яний, король наказав, щоб він надалі пересувався тільки таким штибом.

— Тримайтеся, — прошепотів він, стискаючи їй руку.