Чвара королів

Раптом Джон почув тихе шкряботіння, обернувся і рушив на нього, ступаючи обережно посеред тернових кущів та камінних лобаків. За впалим деревом він знову надибав Привида. Лютововк завзято копав, викидаючи лапами землю.

— Що ти там знайшов? — Джон опустив смолоскипа і побачив круглий горбик м’якої землі. «Могила», подумав він. «Але чия?»

Він став на коліна і встромив смолоскипа у землю коло себе. Грунт був сипкий, піщаний, без камінців, без корінців. Джон легко вигрібав його цілими жменями. Що б тут не лежало, це сховали нещодавно. За дві стопи вглиб Джонові пальці торкнулися тканини. Він чекав і боявся знайти труп, але натомість знайшов дещо інше. Обмацавши тканину, він відчув якісь маленькі, тверді, непіддатні пальцям речі. Ані смороду, ані могильних черв’яків не було. Привид сів поруч на хвоста і дивився.

Джон відгріб сипкий грунт набік і оголив круглястого пакунка десь у аршин завширшки. Підсунувши пальці під його боки, він витяг пакунок назовні. Всередині щось совалося і тихенько брязкало. «Скарб», подумав він, але навпомацки штуковини у пакунку не скидалися на монети, та й брязкіт був не металевий.

Пакунок тримав докупи відрізок розкошланої мотузки. Джон витяг кинджала, перерізав її, намацав краї тканини і потяг на себе. Пакунок перевернувся, його вміст висипався на землю, тьмяно виблискуючи. Джон побачив з десяток ножів, листоподібні вістря для списів, безліч площиків для стріл. Він узяв до рук лезо кинджала — легке, мов пір’я, чорно-блискуче, позбавлене руків’я. Краєм побіг виблиск полум’я смолоскипа — тоненька жовтогаряча рисочка. Вочевидь, лезо було гостре, як бритва. «Драконоскло — те саме, яке маестри кличуть обсидіаном.» Чи не віднайшов Привид якийсь стародавній запас дітей лісу, похований тут на тисячі років? Адже Кулак Першолюдей — дуже стара твердиня. Ось тільки…

Під драконосклом лежав старий бойовий ріг, зроблений з рога зубра, схоплений спижевими кільцями. Джон витрусив з нього землю, і звідти пролився ще один потік площиків для стріл. Але Джон дивився не на них, а на тканину, в яку була загорнута зброя. Він потер куточок між пальцями: добра вовна, цупка, подвійного плетіння, волога, проте не гнила… Напевне, у землі лежить недовго. І така темна… Він ухопив її в жменю та підтяг ближче до смолоскипа. «Ні, не просто темна. Чорна.»

Ще до того, як Джон підвівся і витрусив одежину перед собою, він вже знав, що саме тримає у руках: чорного кобеняка присяжного братчика Нічної Варти.

Бран V

Пивотряс знайшов його у кузні, де він качав міхи для Мікена.

— Маестер просить вас до себе у башту, пане принце. Прилетів птах від короля.

— Від Робба?! — Збуджений Бран, не чекаючи на Ходора, дозволив Пивотрясові понести його сходами. Він був теж чималий здоровань, хоча менший, ніж Ходор, і зовсім не такий дужий. Доки вони дісталися маестерської башти, стражник зачервонівся лицем і геть засапався. Рікон з’явився раніше, а з ним і обидва Вальдери Фреї.

Маестер Лювин відіслав Пивотряса і зачинив двері.

— Панове, — поважно мовив він, насупивши брови, — ми отримали листа від його милості. З новинами водночас і добрими, і поганими. Король здобув на заході велику перемогу, вщент розгромив ланістерівське військо у місці під назвою Волобрід, а також зайняв кілька замків. До нас він пише з Попельні, колишньої твердині дому Марбранд.

Рікон смикнув маестра за рясу.

— То Робб тепер повернеться додому?

— На жаль, поки що ні. Попереду ще чекають інші битви.

— Робб розбив князя Тайвина? — спитав Бран.

— Ні, — відповів маестер. — Вороже військо очолював пан Стафорд Ланістер. Він загинув у бою.

Бран ніколи й не чув про якогось там пана Стафорда Ланістера. Тому погодився з Великим Вальдером, коли той мовив:

— У цій війні важить тільки князь Тайвин.

— Скажіть Роббові, що я хочу його додому, — попрохав Рікон. — І хай вовка свого привезе, а ще пані матінку і пана батька.

Малий знав, що князь Едард мертвий, але інколи забував… навмисне, як підозрював Бран. Його менший братик був такий упертий, якими тільки бувають у чотири роки.

Бран радів з Роббової перемоги, але й непокоївся теж. Він згадав, як Оша сказала того дня, коли брат повів військо з Зимосічі на південь. «Він іде не в той бік» — ось що твердила дичацька жінка.

— На жаль, за кожну перемогу доводиться платити ціну. — Маестер Лювин обернувся до Вальдерів. — Панове, серед наших втрат при Волоброді — ваш дядько, пан Стеврон Фрей. Він був поранений, як пише король Робб. Спочатку гадали, що рана легка, та за три дні він помер уві сні в своєму наметі.