Слава ЗСУ!

Князь Тайвин Ланістер нарешті рушав у похід.

Першим з його очільників, за день до інших, замок залишив пан Аддам Марбранд. Він зробив зі свого відбуття цілу виставу: басував на палкому гнідому огирі, чия грива мала той самий мідний колір, що й довге волосся пана Аддама, яке висіло йому нижче від плечей. Кінь мав на собі спижевого забарвлення ладри у колір вершникової киреї, прикрашені палаючим деревом. Дехто з замкового жіноцтва схлипував, дивлячись йому вслід. Вис казав, що пан Аддам — чудовий наїзник та мечник, найвідважніший з військової старшини князя Тайвина.

«Сподіваюся, його вб’ють», подумала Ар’я, дивлячись, як він виїжджає з брами, а його спира тече за ним валкою по двоє. «Хай би їх усіх вбили.» Вона знала, що військо іде на війну з Роббом. Слухаючи балачки під час роботи, Ар’я дізналася, що Робб здобув на заході якусь велику перемогу. Казали, що спалив Ланіспорт, або ще спалить. Узяв приступом Кастерлі-на-Скелі й вирізав там усіх до ноги, або ж облягає Золотий Зуб… але конче напевно, сталося таки щось значне.

Вис ганяв її з цидулками від ранку до вечора. Деякі з них Ар’я носила навіть за мури замку в болото і гармидер табору. «Я б могла втекти», подумала вона, спостерігаючи, як повз неї гуркоче віз. «Стрибнути на задок хури та сховатися в ній, або пристати до табірних жінок. Мене б ніхто і не знайшов.» Може, вона б так і вчинила, якби не Вис. Той вже казав їм багато разів, що буде з тими, хто спробує від нього втекти.

— Бити я вас не буду, ні. Навіть пальцем не зачеплю. А збережу для кохорця. Еге ж, для Калічника. Того, якого звати Варго Хап. І коли він повернеться, то відріже вам ступні.

«Може, якби Вис помер», подумала Ар’я, «та поки він живий — нізащо». Він може глянути на тебе і винюхати, що ти думаєш — він завжди так каже.

Щоправда, Вис не міг уявити, що Ар’я вміє читати, тому не давав собі клопоту запечатувати передавані з нею послання. Ар’я заглядала у кожне з них, та нічого важливого не знайшла, тільки всілякі дурниці: послати воза до комори по збіжжя, відвезти тачку до кузні й таке інше. Один лист містив вимогу віддати гральний борг, та лицар, якому вона його віднесла, не вмів читати. Коли вона розповіла лицареві, про що йдеться у листі, той спробував її вдарити, але Ар’я пірнула під удар, схопила з сідла ріг для питва зі срібними смугами і накивала п’ятами. Лицар заревів і кинувся за нею, та вона прослизнула між двох возів, змійкою вкрутилася у натовп лучників і перестрибнула через рівчак-нужник; латник у кольчузі безнадійно відстав. Коли Ар’я віддала ріг Висові, той сказав, що така мала розумна куничка заслуговує на винагороду.

— Я сього дня вечерятиму пухким, добре засмаженим каплуном. Поділюся і з тобою. Не пошкодуєш.

Куди б Ар’я не йшла, вона не припиняла шукати Якена Ха-Гара, бо хотіла прошепотіти йому ще одне ім’я, поки всі, кого вона ненавиділа, не опинилися поза досяжністю. Але серед безладу і гармидеру лоратський сердюк ніяк не знаходився. Він досі винен був їй два життя, і вона непокоїлася, що не стягне борг, якщо він поїде в похід з іншими. Нарешті вона набралася хоробрості й спитала в стражників коло брами, чи він ще не поїхав.

— Отой жевжик з людей Лорха? — перепитав вартовий. — Ні, він лишається тут. Їхня мосць поставили пана Аморі каштеляном Гаренголу. Пан лишає всіх своїх при собі, а ще Кровоблазнів за хуражирів. Той дурний цап Варго Хап, мабуть, аж шкварчить — вони з Лорхом один одного не терплять.

Втім, Гора відбував разом з князем Тайвином. Він мав очолювати передовий полк у битві, а значить, Дунсен, Полівер і Раф утікали в неї поміж пальців. Якщо тільки вона не встигне знайти Якена і попрохати вбити когось із них до походу.

— Куно, — мовив до неї Вис того дня по обіді, — біжи до зброярні та скажи Луканові, що пан Лионель вищербив меча, коли вправлявся, і потребує нового. Ось його розписка.

Він передав їй клаптик паперу.

— І швидко, бо йому в похід разом з паном Кеваном Ланістером.

Ар’я схопила папірця і побігла. Зброярня межувала з замковою кузнею — довгастою будівлею під високим дахом, де просто у стіни було вмуровано зо двадцять горнил і стояли довгі кам’яні ночви з водою для гартування криці. Коли вона нагодилася, біля половини горнил саме працювали: стіни дзвеніли від ударів молотів, кремезні чоловіки у шкіряних фартухах пітніли у тьмяній задусі коло міхів та ковадл. Ар’я розгледіла і Гендрі: голі груди йому вкривав лискучий піт, блакитні очі під важкою шапкою чорного волосся не змінили добре знайомого упертого виразу. Ар’я не знала напевне, чи хоче вона з ним балакати. Адже то він був винуватий, що їх схопили.