Слава ЗСУ!

— Манс-Розбишака знає, що муситиме битися проти Варти, — оголосив Торен, — та нізащо не чекає нас так далеко на півночі. Якщо рушимо угору Молочною, то застукаємо його зненацька і поріжемо на лахміття, перш ніж він зрозуміє, звідки ми взялися.

— Але ми надто вже поступаємося числом, — заперечив пан Отин. — Крастер казав, що Манс збирає велике військо. Багато тисяч людей. А нас без Кворина дві сотні.

— Напустіть дві сотні вовків на десять тисяч овець, і побачите, шановний, що станеться, — впевнено відповів Рідколіс.

— Серед тих овець є вельми рогаті цапи, Торене, — зазначив Ярман Парогач. — А може, й кілька левів. Торохкало, Харма Песиголовка, Алфин Гаворіз…

— Я їх, Парогачу, знаю незгірш тебе! — визвірився Торен Рідколіс. — І хочу отримати їх голови, усі до одної. Вони дичаки, а не воїни. Кількасот зухвальців, зазвичай п’яних, посеред величезної орди жінок, дітей та невільників. Від нас вони з вереском розбіжаться по своїх халупах.

Старшина сперечалася багато годин, але згоди не досягла. Старий Ведмідь з упертості відмовлявся відступати, але й кидатися стрімголов уздовж Молочної в пошуках битви теж не поспішав. Зрештою не вирішили нічого, крім почекати ще кілька днів на братчиків Тіньової Вежі та зібратися на раду знову, якщо ті не з’являться.

І ось вони з’явилися. Тепер далі відкладати рішення було нікуди. Джон радів хоча б з цього. Якщо вже битися з Мансом-Розбишакою, то якомога скоріше.

Джон знайшов Скорботного Еда коло вогню. Той жалівся, як тяжко спати, коли люди отак з дурного толку дмухають в роги посеред пущі. Джон його нічим не втішив, ба навіть додав приводів жалітися. Вдвох вони розбудили Гейка; той вислухав накази князя-воєводи, невпинно лаючись, але все одно підвівся і хутко приставив з десяток братів різати городину на юшку.

Коли Джон перетинав табір, до нього підбіг, пирхаючи, Сем. Під чорним каптуром лице його було бліде і кругле, мов повний місяць.

— Я чув ріг. Чи то не твій дядько повернувся?

— То братчики з Тіньової Вежі.

Чіплятися за надію на повернення Бенджена Старка ставало дедалі важче. Кобеняк, знайдений під Кулаком, міг належати йому або комусь із його людей. Це визнав навіть Старий Ведмідь. Але ніхто не міг сказати, навіщо його там закопали, ще й загорнули скарб драконоскла.

— Семе, я мушу йти.

Коло муру він побачив, як вартові висмикують палі з напівзамерзлої землі, щоб зробити прохід. Невдовзі перші з братчиків Тіньової Вежі почали видиратися схилом. Всі мали на собі хутро та шкіру; тут і там блищало щось із сталевих або спижевих обладунків. Кощаві суворі обличчя вкривали рясні бороди, від яких вершники здавалися кудлатішими за їхніх бахмутів. Джон здивувався, що деякі з них їхали удвох на одному коні. Та коли придивився, то зрозумів, що багацько поранено. «В дорозі сталася якась халепа.»

Джон упізнав Кворина Піврукого тієї ж миті, як побачив, хоча раніше не стрічав. Здоровань-розвідник мав у Варті славу казкового звитяжця. Він мало говорив, але хутко діяв, був високий та прямий, наче спис, довгорукий, довгоногий, похмурий. На відміну від своїх людей, бороду та вуса він чисто голив. Волосся його спадало з-під шолома важкими косами, присипаними памороззю, а чорне вбрання до того вицвіло, що здавалося сірим. На руці, що тримала повід, лишився тільки великий та вказівний палець — решту відрубала сокира дичака, яку він ухопив голою рукою, щоб та не розколола йому голову. Казали, що скалічену долоню він пхнув просто в обличчя хазяїнові сокири, щоб пирснути йому в очі кров’ю, і зарізав засліпленого. Від того дня дичаки за Стіною не знали ворога лютішого і невблаганнішого.

Джон привітав Піврукого і мовив:

— Князь-воєвода Мормонт негайно хоче вас бачити. Я вас проведу до його намету.

Кворин зіскочив на землю з сідла.

— Мої люди голодні, та й коней треба попорати.

— Ми про все подбаємо.

Розвідник віддав коня в руки одного зі своїх та пішов за Джоном.

— Ти — Джон Сніговій. Маєш в обличчі риси твого батька.

— Ви його знали, ясний пане?

— Я тобі не ясновельможний панок, а простий братчик Нічної Варти. Так, я знав князя Едарда. І його батька, коли той сидів на столі Зимосічі.

Джон мусив поспішати, щоб не відстати від довгих стрімких кроків Кворина.

— Князь Рікард помер ще до мого народження.

— Він був другом Варти. — Кворин зиркнув за себе. — Кажуть, при тобі бігає лютововк.

— Привид має повернутися на світанку. Вночі він полює.

Скорботний Ед підсмажував тонкі скибочки сала та варив тузінь яєць у казанку над вогнищем Старого Ведмедя. Мормонт сидів у табірному кріслі зі шкіри та дерева.