Слава ЗСУ!

Опісля він вийняв руку з-під її голови, накинув сорочку та пішов до садка. Півмісяць висріблив листя плодових дерев, сяяв на поверхні кам’яного ставка для купання. Тиріон всівся коло води. Десь справа сюрчав цвіркун, створюючи дивний затишок. «Тут так тихо й мирно», подумав він, «але чи надовго?»

Голова сама собою обернулася на раптовий сморід. Позаду в дверях стояла Шая, вдягнена у подарований ним сріблястий халат. «Кохав я діву, за зиму краснішу, з волоссям, осяйного срібла пишнішим». За нею мулявся один з жебрущих братів — огрядний чолов’яга у засмальцьованій та залатаній рясі, з грязюкою на босих ногах і мискою для милостині, підвішеній на шиї на шкіряному паску там, де септон носив би кришталя. Тхнуло від нього так, що і помийний щур би носа затиснув.

— Пан Варис просить вашої ласки, — дещо урочисто оголосила Шая.

Жебрущий брат вражено глипнув на неї. Тиріон засміявся.

— Отакої! Як це ти його впізнала, а я ні?

Шая стенула плечима.

— Та це ж він, тільки вдягнений інакше.

— А ще має інше обличчя, парфуми та ходу, — додав Тиріон. — Більшість людей він би обдурив.

— О так! Напевне, усіх чоловіків і багацько жінок. Та не повій. Повія вчиться бачити людину, а не її вбрання. Інакше її скоро знайдуть зарізаною в кривому провулку.

Варис болісно щулився, і зовсім не з-за оманливих ціпок на ногах. Тиріон всміхнувся.

— Шає, чи не принесеш ти нам вина?

Вельми можливо, він буде змушений перехилити чарку-другу. Новини, які євнух поспішає принести особисто посеред глупої ночі, не можуть бути добрими.

— Ніяк не наважуся розповісти вам, з чим прийшов, пане мій, — почав Варис, коли Шая вийшла по вино. — Звістки мої сумні й жахливі.

— Ви б мали вдягатися у чорне пір’я, Варисе. Бо носите слова, чорніші за будь-якого крука.

Тиріон незграбно зіп’явся на ноги. Наступне питання змушувало його тремтіти заздалегідь.

— Справа у Хайме?

«Якщо йому заподіяли шкоди, їх ніщо не врятує.»

— Ні, пане мій. Справа зовсім інша. Пан Корній Пенроз мертвий. Штормолам відчинив браму перед Станісом Баратеоном.

Всі думки у Тиріоновій голові потонули у хвилі відчаю. Коли Шая повернулася з вином, він зробив рвучкий ковток і жбурнув келиха у стіну. Той розлетівся на друзки, вино потекло каменями, схоже на довгі, темні у місячному сяйві пальці. Шая підняла руку, сахаючись від скалок.

— Прокляття на його голову! — оскаженіло вигукнув Тиріон.

Варис всміхнувся, показавши повного рота гнилих зубів.

— На чию, пане мій? Пана Корнія чи князя Станіса?

— На обидві!

Штормолам — могутня твердиня. Вона мала б простояти принаймні з півроку… щоб Тиріонів батько встиг дати ради Роббові Старку.

— Як це трапилося?

Варис глипнув на Шаю.

— Ласкавий пане… чи мусимо ми лякати вашу милу панну проти ночі усякими кривавими жахіттями?

— Якась панна, може, і налякалася б, — відповіла Шая, — та я не з лякливих.

— А тут таки є чого лякатися, — мовив Тиріон. — Штормолам впав, і скоро Станіс оберне очі до Король-Берега.

Тепер він шкодував, що викинув те вино.

— Дайте нам хвильку часу, пане Варисе. А тоді я повернуся з вами до замку.

— Я чекатиму в стайні. — Він вклонився і затупав геть.

Тиріон притягнув до себе Шаю, щоб сіла поруч.

— Тут тобі не досить безпечно.

— Я маю навколо себе стіни і охоронців, яких ти сам мені дав.

— Найманих сердюків, — мовив Тиріон. — Вони люблять мої гроші, та чи ладні за них вмирати? Що ж до тутешніх стін, то одна людина стане на плечі іншій, і ось вони вже по цей бік стіни. Під час погромів дощенту спалили маєток, дуже схожий на цей. Вбили господаря, золотих справ майстра. Провина його полягала у тому, що він мав повну комору харчів. А ще розірвали на шматки верховного септона, півсотні разів згвалтували Лолису і розтрощили голову панові Арону. Як гадаєш, що вони зроблять, коли накладуть руки на панну, милу серцю Правиці?

— Тобто на хвойду, милу прутню Правиці? — Шая зиркнула на нього своїми великими зухвалими очима. — Утім, я б радо стала володаркою вашого серця, мосьпане. Вдягалася б у розкішні шати, подаровані вами, у блават, єдваб і альтембас, чіпляла б на себе коштовності, сиділа б на бенкетах, тримаючи за руку. Подарувала б синів, адже я можу… і ніколи б не осоромила, присягаюся.

«Моє до тебе кохання соромить мене далі нікуди.»

— Солодка мрія, Шаєчко. Але забудь про неї, благаю тебе. Цього не буде ніколи.

— З-за королеви? Її я теж не боюся.

— Зате я боюся.

— То вбий її, та й по тому. Між вами однак така любов, що аж шкварчить.