Слава ЗСУ!

Кетлін VI

— Перекажи панові батьку: я їду, щоб він мною пишався.

Її брат скочив у сідло. Яскрава кольчуга, хвилясте корзно річкових кольорів намулу та води… Едмур виглядав справжнім князем до останнього вершка. Гребінь шолома прикрашав срібний пструг — такий самий, як на щиті.

— Пан батько пишався тобою завжди, Едмуре. І любив відчайдушно. Вір мені.

— Він пишався тим, що я є на світі. А цього разу я дам йому вагомішу причину.

Він розвернув бойового огиря і здійняв руку. Засурмили сурми, загримів тулумбас, засмикався донизу на ланцюгах підйомний міст, і пан Едмур Таллі вивів своє військо з Водоплину під майоріння прапорів та колихання списів у повітрі.

«Моє військо більше за твоє, брате», подумала Кетлін, дивлячись їм услід. «Військо сумнівів та страхів.»

Брієнна поруч із нею похнюпилася так, що Кетлін аж боляче було дивитися. Кетлін замовила для неї кілька суконь за її міркою — гарних, вишуканих, належних її статі та родоводові. Та дівчина-воїн все одно надавала перевагу насмиканому звідусіль кольчужно-шкіряному шматтю, підперезаному пасом з мечем. Вона б краще поїхала з Едмуром на війну, хто б сумнівався. Та навіть міцні мури Водоплину потребували захисників з мечами. Брат Кетлін повів до бродів усіх здорових чоловіків, здатних тримати зброю, і лишив за каштеляна пана Десмонда Грела з залогою, що складалася з поранених, старих, хворих, кількох зброєносців та ненавчених селянських хлопчаків, які ще й чоловічих вусів не виростили. Отаке військо захищало замок, переповнений дітьми та жінками.

Коли останні Едмурові піхотинці перетнули замкову браму, Брієнна спитала:

— Що нам тепер робити, ласкава пані?

— Виконувати свій обов’язок.

Перетинаючи двір, Кетлін похмуро насупилася. «Я завжди виконувала свій обов’язок», подумала вона. Може, саме тому пан батько любив її понад усіх своїх дітей. Двоє старших її братів померли ще немовлятами, тож до народження Едмура вона була князеві Гостеру і за сина, і за дочку. А потім померла мати, і батько сказав, що тепер Кетлін мусить бути справжньою господаркою на Водоплині. Цей обов’язок вона також узяла на себе. А коли князь Гостер пообіцяв її руку Брандонові Старку, то подякувала батькові за такий шляхетний шлюб.

«Я дала Брандонові знак прихильності, а Петира навіть не втішила, коли його поранили. Не попрощалася, коли пан батько відіслав його геть. А потім Брандона вбили, і я почула від батька, що мушу вийти заміж за його брата. Я радо підкорилася, хоча не бачила Недового обличчя аж до весілля. Я віддала свою цноту похмурому незнайомцеві, покірно проводила його на війну до короля і тієї жінки, що народила йому байстрюка. Бо я завжди виконувала свій обов’язок.»

Ноги самі принесли її до септу — семистінного храму з пісковця, поставленого посеред саду її матері й наповненого веселковим світлом. Всередині вона знайшла цілий натовп людей — потребу в молитві цієї години відчула не сама тільки Кетлін. Вона стала на коліна перед мальованою мармуровою подобою Воїна і запалила запашну свічку за Едмура та іншу за Робба, що перебував десь там, за горами. «Збережи їх від лиха, захисти, приведи до перемоги», молилася вона, «подаруй мир душам загиблих і втіху тим, кого вони лишають по собі на землі».