Слава ЗСУ!

Увійшов септон з кадилом та кришталем. Кетлін саме молилася, а тому лишилася і на хваління. Септон був їй незнайомий — урочистий молодик приблизно Едмурового віку. Він служив службу як належить, хвалу Седмиці підносив голосом сильним та приємним, але Кетлін раптом засумувала за тремтливим співом давно померлого септона Осминда. Осминд терпляче вислухав би оповідь про те, що вона бачила й чула у шатрі Ренлі, міг підказати, що воно все означало і що їй робити задля того, щоб навіки впокоїти тіні, які прокрадалися до неї у сни. «Осминд, батько, дядько Брінден, старий маестер Ким… я завжди гадала, що разом вони знають усе на світі. Але ось лишилася тільки я, а я не знаю геть нічого, навіть свого обов’язку. Як мені його виконувати, коли я не відаю, в чому він полягає?»

Доки Кетлін звелася на ноги, коліна в неї заніміли, але припливу мудрості вона чомусь не відчула. «Може, слід піти ввечері ще й до божегаю, помолитися Недовим богам? Адже вони старші за Седмицю.»

Ззовні септу чулася пісня інакшого штибу. Біля броварні у колі слухачів сидів Римунд Римоспівець, басовито і лунко виводячи думу про князя Деремонда на Кривавій Луці.

Ой угору, аж до неба меч його здійнявся, Він з десятку чесних Даррі сам-один зостався…

Брієнна спинилася на хвильку, щоб послухати, зсутуливши широкі плечі та склавши на грудях грубі руки. Повз неї з вереском пробігла зграйка обірваних хлопчаків; вони завзято лупцювали один одного палицями, мов мечами. «Чому хлопці так полюбляють гратися у війну?» Кетлін запідозрила, що вина Римунда тут не остання. Наприкінці пісні голос співця посилився і широко розлився навколо.

Трави й квіти під ногами всуціль кров’ю сплили, Прапори черлені княжі з вітром тріпотіли. Захід неба червонівся, сонце вже сідало, А на річці ще без ліку ворогів стояло.

«Гей, підходьте хоч всі разом, а хоч поодинці — Ще мій меч чужої крові не напивсь по вінця.» Те почули вороженьки, люто загукали І востаннє при потоці князя спати вклали.

— Краще битися, ніж отак чекати, — зазначила Брієнна. — Коли б’єшся, то не почуваєшся таким безпорадним. Маєш-бо коня та меча, або й сокиру. В обладунку мало хто може тобі зашкодити.

— Лицарі теж гинуть у битві, — нагадала їй Кетлін.

Брієнна глянула на неї своїми прегарними синіми очима.

— А жінки помирають на породільскому ложі. Та про них ніхто не складає пісень.

— Діти — то теж битва, тільки інша. — Кетлін рушила через двір. — У тій битві не сурмлять роги, не плескають прапори, але вона від того не менш запекла. Виносити дитя, привести його у цей світ… ваша мати розповість вам, яка то мука…

— Я не знала своєї матері, — мовила Брієнна. — Мій батько брав собі пані… щороку іншу, але…

— То були не пані, — відповіла Кетлін. — Хай як тяжко народжувати дітей на світ, Брієнно, все ж найтяжче те, що починається потім. Часом я гнітилася тим, що наче рвуся на шматки. Якби ж мене було п’ятеро, по одній на кожне дитя, щоб я могла вберегти їх усіх.

— Але хто збереже вас, пані?

Усмішка Кетлін була слабка та втомлена.

— Хто ж, як не чоловіки мого шляхетного дому. Так вчила мене мати. Пан батько, брат, дядько, чоловік — саме вони збережуть мене… але їх поруч нікого нема, і напевне, за них доведеться відбувати вам, Брієнно.

Брієнна схилила голову.

— Я спробую, ласкава пані.

Пізніше того ж дня маестер Виман приніс їй листа. Кетлін прийняла маестра негайно, сподіваючись на звістку від Робба або пана Родріка з Зимосічі. Але послання виявилося від такого собі князя Лукача, що величав себе каштеляном Штормоламу. Листа було прислано її батькові, братові, синові або «тому, в чиїх руках нині знаходиться Водоплин». В листі писалося, що пан Корній Пенроз помер, а Штормолам відчинив браму Станісові Баратеону, законно уродженому та істинному спадкоємцеві трону. Залога замку присягнула йому на мечах, і жодному не заподіяли ніякої шкоди.

— Не рахуючи, певна річ, пана Корнія Пенроза, — пробурмотіла Кетлін. Вона сама не знала старого лицаря, та зі смерті його засмутилася. — Робб мусить дізнатися негайно, — рішуче мовила вона. — Чи знаємо ми, де він є?

— Остання звістка була про те, що він ішов на Прискалок, столець дому Вестерлінів, — відповів маестер Виман. — Якщо надіслати крука до Попельні, то звідти, напевне, зможуть вислати кінного гінця.

— Так і зробіть.

Коли маестер пішов, Кетлін перечитала листа ще раз.

— Князь Лукач нічого не пише про Робертового байстрюка, — поділилася вона з Брієнною. — Напевне, він віддав хлопчика. Я, правду кажучи, й не знаю, навіщо він так конче потрібен Станісові.