Слава ЗСУ!

Князь роздивився її, рухаючи тільки очима. Очі він мав дуже бліді — кольору криги.

— Скільки тобі років, дитино?

Щоб знайти відповідь, їй довелося хвильку подумати.

— Десять.

— Десять, мосьпане, — нагадав він їй. — Ти полюбляєш тварин?

— Деяких. Мосьпане.

Слабенька посмішка торкнулася його вуст.

— Схоже, леви до тих деяких не належать. А заразом і мантикори.

Вона не знала, що на це казати, тому змовчала.

— Я чув, тебе звати Куною. Це ім’я не годиться. Скажи-но мені, як тебе назвала мати при народженні?

Ар’я вкусила губу, хутко шукаючи собі якогось імені. Ломик кликав її Бибкою, Санса — Конякою, а один з батькових стражників дав їй прізвисько Ар’я-Підніжка. Та навряд чи князеві припало б до смаку якесь із цих імен.

— Німерія, — відповіла вона. — Мене порала стара мамка і кликала Нім, щоб було коротше.

— Звертаючись до мене, Нім, ти казатимеш «мосьпане», — дуже м’яко мовив князь. — Як на мене, ти надто мала, щоб піти у Кровоблазні. Ще й не тієї статі. А чи боїшся ти п’явок, дитино?

— П’явки — то просто п’явки… мосьпане.

— Мій зброєносець міг би в тебе дечого повчитися. Часто ставити собі п’явок — ось таємниця довголіття. Людина мусить позбавлятися поганої крові. Гадаю, ти годишся. Тож поки я лишаюся у Гаренголі, ти, Нім, служитимеш мені чашницею за столом і покоївкою при постелі.

Цього разу вона вже не ляпнула здуру, що краще б ходила за конями у стайнях.

— Так, ваше панство. Тобто мосьпане.

Князь майнув рукою.

— Надайте їй пристойного вигляду, — мовив він, ні до кого не звертаючись, — і перевірте, чи вміє вона розливати вино не мимо кухля.

Відвернувшись, він підняв руку і мовив:

— Шановний пане Хапе, подбайте про корогви над брамою.

Четверо «Хвацьких компанійців» видерлися на мур і скинули донизу лева Ланістерів та чорну мантикору пана Аморі. На їхніх місцях замайоріли оббілована людина Жахокрому та лютововк Старків. Того ж вечора юний джура на ймення Нім наливав вино Рузові Болтону та Варго Хапові, які стояли на галереї та дивилися, як «Хвацькі компанійці» женуть голого Аморі Лорха середнім двором. Пан Аморі благав, лив сльози, чіплявся до ніг своїх полонителів, аж доки його не відтяг Рорж, а Пелех — не пхнув чоботом до ведмежої ями.

«Ведмідь — весь чорний», подумала Ар’я. «Схожий на Йорена.»

Вона наповнила келиха Руза Болтона і не розлила ані краплі.

Даянерис IV

У місті, що дивувало своїми пишнотами, Дані чекала, що Дім Невмирущих виявиться найпишнішим з усіх. Але коли вона вилізла з ношів, то побачила якусь стару сіру руїну. Довгий низький будинок без вікон та башт звивався, наче кам’яна змія, крізь гайок дерев з чорною корою, з чорнильно-синього листя яких видобували трунок для чародійського напою, що його карфійці звали «вечірньою тінню». Жодних інших будинків поблизу не було. Дах палацу вкривала чорна черепиця, частково обвалена чи розбита; сухий будівельний розчин між каменями стін кришився та розсипався. Дані зрозуміла, чому Цзаро Чжуан Даксос назвав це місце Палацом Праху. Навіть Дрогон, побачивши його, занепокоївся — чорний дракон засичав, пускаючи дим між гострих зубів.

— Кров моєї крові, — мовив Джохого дотракійською мовою, — тут зле місце, де блукають привиди та маегі. Бачите, як воно п’є вранішнє сонце? Ходімо звідси, поки воно не випило й нас.

Пан Джораг Мормонт наздогнав їх і мовив:

— Яку силу можуть мати ті, хто мешкає у такій гидоті?

— Послухайте мудрих слів тих, хто любить вас найбільше, — додав Цзаро Чжуан Даксос, зручно розташований всередині ношів. — Ворожбити — лихі створіння, що їдять порох та п’ють тіні. Вони вам нічого не дадуть. Їм нема чого дати.

Агго поклав руку на араха.

— Люди кажуть, халісі, що багато хто заходить до Палацу Праху, та мало виходить звідти.

— Так кажуть люди, — погодився Джохого.

— Ми кров вашої крові, — додав Агго, — ми присягнулися жити і померти поруч з халісі. Дозвольте зайти разом з вами до цього темного місця і вберегти вас від біди.

— В деякі місця навіть хал мусить заходити сам, — відповіла Дані.

— Тоді візьміть мене, — наполягав пан Джораг. — Ваша безпека…

— Королева Даянерис мусить увійти сама або не входити зовсім. — З-під дерев виступив ворожбит П’ят Прей. «Невже він там стояв увесь час?», зацікавилася Дані. — Якщо вона відвернеться зараз, то двері мудрості зачиняться для неї на віки вічні.

— Моя розважальна мавна досі чекає! — покликав Цзаро Чжуан Даксос. — Відверніться від цього божевілля, о найупертіша з королев та цариць! Я маю сопілкарів, які втішать вашу знуртовану душу найсолодшою музикою, і маленьку дівчинку, від чийого язика ви зітхатимете і танутимете.