Слава ЗСУ!

Пан Джораг окинув купецького магната кислим поглядом.

— Ваша милосте, згадайте-но Міррі Маз Дуур.

— Вже згадала, — раптом вирішила Дані. — Я згадала, які знання вона мала. А була ж усього лише маегі.

П’ят Прей слабко всміхнувся.

— Дитина каже мудро, як стариця. Візьміть мою руку і дозвольте вас відвести.

— Я не дитина! — відповіла Дані, але руку взяла.

Під чорними деревами було темніше, ніж вона чекала. І шлях виявився довший. Стежка начебто здавалася прямою від вулиці просто до дверей палацу, але П’ят Прей скоро звернув убік. Коли Дані спитала, він відповів:

— Якщо зайти спереду, то ніколи не вийдеш назад. Зважте на мої слова, королево: Дім Невмирущих збудовано не для смертних людей. Якщо ви поціновуєте вашу душу, бережіться і робіть усе точно так, як я кажу.

— Я робитиму так, як ви скажете, — пообіцяла Дані.

— Коли увійдете, то опинитеся у кімнаті з чотирма дверима: тими, крізь які увійшли, і ще трьома. Далі заходьте до тих, які по праву руку від вас. Завжди й незмінно обирайте двері по праву руку. Якщо натрапите на сходи, рухайтеся вгору. Ніколи не сходьте донизу і ніколи не заходьте до інших дверей, ніж ті, що одесну від вас.

— Завжди праві двері, — повторила Дані. — Зрозуміло. А коли виходитиму, то робити протилежне?

— Аж ніяк, — заперечив П’ят Прей. — Хоч приходите, хоч ідете геть — робіть те саме. Завжди вгору. Завжди праві двері. Проте перед вами можуть відчинитися й інші. За ними ви можете побачити щось таке, що вас збентежить. Видіння прекрасні й видіння страшні, незбагненні дива та неймовірні жахіття. Види й звуки днів минулих, і днів майбутніх, і тих днів, яких ніколи не було. Мешканці та слуги дому можуть звертатися до вас на шляху. Відповідайте або не зважайте — вибір за вами. Але не заходьте до жодної кімнати, доки не досягнете приймальні.

— Розумію.

— Коли ви з’явитеся до палати Невмирущих, майте терпець. Для них наші жалюгідні життя — то лише мерехтіння мушиних крилець. Слухайте якомога уважніше, і кожне почуте слово записуйте у своєму серці.

Коли вони досягли дверей — великого, видовженого вгору рота у стіні, зробленій за подобою людського обличчя — на порозі їх чекав найменший карлик, бачений Дані. Не вищий, ніж їй по коліно, гостропикий, з кирпатим свинячим носом, але вдягнений у тонкого краму ліберію синьо-лілового кольору. В крихітних рожевих рученятах він тримав срібну тацю, а на ній стояв вузький кришталевий келих густої синьої рідини — «вечірньої тіні», вина ворожбитів.

— Візьміть та випийте, — заохотив П’ят Прей.

— А чи не посиніють від того мої вуста?

— Одна стеблина лише відкриє вам вуха та розвіє туман з очей, щоб ви могли бачити і чути істини, поставлені перед вами.

Дані підняла келиха до вуст. Перший ковток гидко відгонив чорнилом та гнилим м’ясом, але скоро наче розбудив усередині неї життя. Вона відчувала, як грудьми повзуть і завиваються зміями навколо серця гарячі пальці, а на язику з’являється смак меду, анижу та вершків, материного молока та сімені Дрого, червоного м’яса, гарячої крові та розтопленого золота… усі колись куштовані нею смаки відразу, і водночас жоден з них. Та ось нарешті келих спорожнів.

— Тепер можете увійти, — мовив ворожбит. Дані поставила келих на тацю служника і ступила досередини.

Вона стояла у кам’яному передпокої з чотирма дверима, по одній на кожну стіну. Без жодного вагання вона рушила до правих дверей і рішуче подолала їх. Друге приміщення виявилося таким самим, як перше. І знову вона обернулася до дверей одесну від себе. Штовхнувши їх, Дані побачила ще один маленький передпокій з чотирма дверима. «Я потрапила до царини чар».

Четверта кімната була не квадратна, а видовжено-округла. Замість каменю її стіни були вибудувані з поїденого шашіллю дерева. А замість чотирьох дверей вона мала шість.

Дані обрала праві двері та увійшла до темної довгої палати з високою стелею. Справа тяглися рядком смолоскипи, що горіли димним жовтогарячим полум’ям. Але двері були тільки зліва. Дрогон розгорнув широкі чорні крила, збурив ними застояне повітря і пролетів зо три сажні, перш ніж вельми ганебно гепнутися на підлогу. Дані широкими кроками рушила за ним.

Поїдений пліснявою килим під ногами колись буяв пишними барвами; у тканині серед вицвілого сірого та плямистого зеленого досі виднілося подерте золоте шиття. Рештки килима глушили кроки, та це не надто втішало, бо натомість Дані чула звуки зсередини стін: тихе шкрябання та шурхотіння, що нагадало їй про щурів. Дрогон теж їх почув і повів носом слідом за ними, а коли звуки припинилися, гнівно заверещав. Крізь деякі з зачинених дверей долинуло дещо бентежніше. Одні двері трусилися і стугоніли, наче хтось намагався крізь них пробитися. З-за інших лунало дивне дудіння, позбавлене усякого музичного ладу. Зачувши його, дракон почав люто хльоскати хвостом з боку в бік. Дані поспішила проминути ті двері якомога швидше.