знайди книгу для душі...
— …мати драконів… — донісся голос, схожий на шепіт та стогін одночасно.
— …драконів… драконів… драконів… — додали інші голосі в мороці.
Деякі були чоловічі, деякі — жіночі. Один скидався на дитячий. Серце в повітрі змінювало колір від тьмяного до темного і назад. Важко було зібрати волю, щоб заговорити, згадати ті слова, які вона так ретельно повторювала.
— Я Даянерис Буреродна з дому Таргарієн, королева Семицарства Вестеросу.
«Чи чують вони мене? Чому не рухаються?»
Вона сіла, склала руки на колінах.
— Благаю вас вшанувати мене своєю порадою, показати вашу мудрість, яка перемогла смерть.
Крізь синю імлу вона розібрала зів’ялі риси Невмирущого справа від себе — зморшкуватого лисого старця древніх літ. Плоть його була тьмяна, лілово-синя, губи та нігті — ще синіші, майже чорні. Навіть білки очей темніли блакиттю. Очі витріщалися, нічого не бачачи, на таку ж стару жінку з іншого боку столу, чия сукня блідого шовку гнила просто в неї на тілі. За карфійським звичаєм одна порожня висла грудь була оголена, показуючи твердий, мов вичинена шкіра, гострий синій сосок.
«Вона не дихає.» Дані дослухалася до тиші. «Ніхто з них не дихає. Вони не ворушаться, їхні очі нічого не бачать. Чи не може бути так, що Невмирущі давно померли?»
Відповідь прийшла до неї тихим, мов мишаче шарудіння, шепітком.
— …ми живі… живі… живі… — проказував шепіт. Безліч інших голосів відізвалися луною. — Ми знаємо… знаємо… знаємо…
— Я прийшла сюди по дарунок правди, — мовила Дані. — Те, що я бачила у довгій палаті… то були справжні видіння чи омана? Минуле чи прийдешнє? Що те все означало?
— …танок тіней… ще не настале завтра… випий з келиха льоду… випий з келиха вогню…
— …матір драконів… дитина трьох…
— Трьох? — Вона нічого не розуміла.
— …три голови має дракон… — Примарний хор виспівував у неї в голові, не рухаючи губами, не збурюючи тихе блакитне повітря жодним подихом. — …мати драконів… дитя бурі…
Шепіт перетворився на співучий вихор.
— …три вогні запалиш ти… один заради життя, один заради смерті, один заради любові…
Її власне серце билося в лад з тим, яке плавало в повітрі перед нею, синє та охоплене тліном.
— …троє коней під собою відчуєш ти… один на ложе, один на страх, один на кохання…
Вона усвідомила, що голоси стали гучніші, а серце її сповільнилося разом з подихом.
— …три зради спізнаєш ти… одну заради крові, одну заради золота, одну заради любові…
— Я не… — Голос її перетворився на шепіт, трохи не тихіший за їхній. Що з нею коїться?
— Я не розумію, — вже гучніше вимовила вона. «Чому тут так важко розмовляти?» — Допоможіть мені. Покажіть мені.
— …допомогти їй… — передражнив шепіт, — …показати їй…
Потім в імлі заворушилися примари, тьмяно-сині подоби. Верещав Візерис, поки його щоками стікало розтоплене золото, заливало йому рота. Високий мідношкірий можновладець зі срібно-золотим волоссям стояв під прапором вогняного огиря, а позаду нього палало місто. Рубіни летіли, наче краплі крові, з грудей вмираючого принца; він упав на коліна у воді й прошепотів жіноче ім’я зі своїм останнім подихом.
— …матір драконів, дочка смерті…
Червоний меч сяяв, наче світанок, високо у руці синьоокого короля, що не кидав тіні. Полотняний дракон розгойдувався на жердинах посеред веселого галасливого натовпу. З димної башти злітало у повітря велике кам’яне чудовисько, дихаючи тьмяним вогнем.
— …матір драконів, убивця брехні…
Її срібна мчала ристю крізь траву до темного струмка під морем зірок. На носі корабля стояв труп з яскравими очима на мертвому обличчі та сумною посмішкою на залізно-сірих вустах. Блакитна квітка росла зі щілини на крижаній стіні, наповнювала повітря солодкими пахощами.
— …матір драконів, наречена вогню…
Видіння пролітали одне за одним дедалі швидше, аж поки Дані не здалося, що ожило саме повітря. Вихором крутилися і танцювали в наметі жахливі гнучкі тіні без кісток. Маленька дівчинка бігла босоніж до великого будинку з червоними дверима. Міррі Маз Дуур верещала у полум’ї, а з чола її вилітав на волю дракон. Позаду срібної кобили стрибав і волочився по землі скривавлений труп голого чоловіка. Білий лев біг крізь траву, вищу за людський зріст. Під Матір’ю Гір з великого озера виповзала вервечка голих старих бабів, що з тремтінням ставали перед Дані на коліна і схиляли сиві голови. Десять тисяч невільників здіймали заплямовані руки до неї, що проминала їх верхи на срібній швидше за вітер.
— Мати! — вигукували вони. — Мати! Мати!
Невільники простягали руки, хапали її за накидку, за поділ спідниці, за ступні, за стегна, за груди. Вони бажали її, прагнули її, жадали її вогню і життя. Дані зойкнула, затамувала подих і розкрила обійми, віддаючи себе їм усім…
DuaneloW 21.12.2024
Коментар буде відображений після підтвердження модератором
Jasonmaifs 19.12.2024
Коментар буде відображений після підтвердження модератором
DanielOrgaf 18.12.2024
Good news for all us