Слава ЗСУ!

Молитви, обітниці та помазання відняли цілий ранок. Скоро Тиріонові ноги почали скніти, й він без упину переминався з однієї на другу. Пані Танда стояла за кілька рядів попереду, але без дочки. А він же сподівався хоч на мить побачити Шаю. Варис казав, що в неї все гаразд, але Тиріон хотів упевнитися на власні очі.

— Краще вже панянці стелити, ніж шкрябати сковорідки, — мовила Шая, коли Тиріон розповів їй про задум євнуха. — А чи можна мені узяти паска зі срібних квіточок та золоте намисто з чорними діамантами, про яке мосьпан казав, що воно так пасує мені до очей? Я їх не носитиму, якщо ти не дозволиш.

Хоч як Тиріон не хотів її розчарувати, але мусив пояснити, що пані Танда, звісно, невеликого розуму жінка, та навіть вона може зацікавитися, чого це покоївка її дочки має більше коштовностей, ніж сама дочка.

— Візьми дві-три сукні, не більше, — казав він їй. — Добру вовну, жодного шовку, альтембасу чи хутра. Решту я триматиму в себе у покоях задля твоїх відвідин.

Не такої відповіді Шая сподівалася, та принаймні так було безпечніше.

Коли висвячення нарешті скінчилося, Джофрі вийшов геть, крокуючи між паном Балоном та паном Озмундом у нових білих корзнах, а Тиріон лишився перекинутися слівцем з новим верховним септоном (до речі, його власним висуванцем, який мав досить розуму, щоб знати, чия рука мастить йому хліб медом).

— Хочу, щоб боги стали на наш бік, — просто руба мовив йому Тиріон. — Скажіть усім, що Станіс присягнувся спалити Великий Септ Баелора.

— Невже це правда, ясний мій пане? — спитав верховний септон, малий проникливий чоловічок з пасмами білої бороди на зморшкуватому обличчі.

Тиріон здвигнув плечима.

— Хтозна. Може, й правда. Адже спалив Станіс божегай у Штормоламі на знак жертви Господові Світла. Якщо він не пожалів старих богів, то з якого дива жалітиме нових? Так і скажіть. Скажіть, що кожен, хто допомагатиме узурпаторові, зрадить не тільки законного короля, але й богів Седмиці.

— Скажу, ласкавий пане. І накажу молитися за здоров’я короля та його Правиці.

Коли Тиріон повернувся до світлиці, то знайшов там Галина Вогнечарника і маестра Френкена з листами. Алхіміка він примусив почекати довше, поки читав принесені круками звістки. Один лист був старий, від Дорана Мартела, де той писав про падіння Штормоламу. Інший лист виявився цікавіший. У ньому Балон Грейджой, господар на Пайку, величав себе Королем Островів та Півночі й запрошував короля Джофрі прислати послів на Залізні острови, щоб встановити кордони між державами і обговорити можливий союз.

Тиріон тричі прочитав листа і відклав його вбік. Лодії князя Балона могли б стати у пригоді проти флоту, що наближався зі Штормоламу, але вони перебували за тисячі верст на іншому боці Вестеросу, і Тиріон вагався віддавати за них половину Семицарства. «Може, треба прохопитися про цього листа Серсеї або винести його на засідання ради.»

Тільки тоді він пустив до себе Галина з останнім звітом від алхіміків.

— Не може такого бути, — мовив він, переглянувши книги обліку. — Майже тринадцять тисяч слоїків? Чи не маєте ви мене за дурня? Попереджаю — я не платитиму коронним золотом за порожні горщики або помиї, запечатані воском.

— Ні-ні, — закумкав Галин, — все підраховано точно, присягаюся вам! Нам, гм, дуже пощастило, ласкавий пане Правице. Знайшовся ще один запас пана Россарта — більше як триста слоїків. Уявіть, просто під Драконосхроном! Деякі шльондри розважали у тих руїнах своїх відвідувачів, і один з них впав крізь гнилу підлогу просто у підвал. Намацавши горщики, він подумав, що в них вино, сп’яну зламав печатку і випив трохи.

— Був колись один принц, який спробував таке зробити, — сухо мовив Тиріон. — Над містом не літає жодного дракона, тож гадаю, пияка спіткала та сама доля, що й принца.

Драконосхрон на пагорбі Раеніс покинули півтора століття тому. Вочевидь, там було зручніше зберігати шал-вогонь, ніж деінде. Але покійний пан Россарт мав би зробити ласку і комусь про це повідомити.

— Кажете, триста горщиків? Усе одно рахунок не сходиться. Ви на кілька тисяч горщиків попереду від найсміливішого числа, яке я від вас чув востаннє.

— Так-так, саме так. — Галин витер блідого спітнілого лоба рукавом чорно-кривавої ряси. — Ми працювали дуже ретельно і швидко, мосьпане, гм, ось чому…

— Ось чому ви наробили так багато речовини останнім часом. Гаразд, зрозуміло. — Усміхаючись, Тиріон пришпилював вогнечарника поглядом своїх різнокольорових очей. — Хоча постає природне питання, з якого дива ви раніше працювали менш ретельно.

Галин мав колір обличчя, як у підземного гриба, тому важко було уявити, що він може збліднути з лиця. Але все ж зміг.