Слава ЗСУ!

Вуж пирхнув презирливо.

— Тобто горлоріз, злодій та гвалтівник.

— Тут теж все залежить від того, на чому ти стоїш, — відповіла Ігритта. — Тодішній Старк на Зимосічі хотів голову Баеля, та ніяк не міг його зловити, і від того дуже бісився. Одного дня з люті він назвав Баеля боягузом, який полює тільки на слабких. Коли про те дійшла звістка, Баель присягнувся провчити пихатого можновладця. Він видерся на Стіну, прокрався королівським гостинцем, увійшов до Зимосічі одного зимового вечора з цимбалами в руках і назвався Сигеріком зі Скагосу. Сигерік означає «облудник» старою мовою, якою розмовляли першолюди й досі розмовляють велетні.

— Хоч на півночі, хоч на півдні співців гаряче вітають коло кожного столу. Тому Баель їв хліб та сіль князя Старка і грав для нього біля панського престолу, поки не минула половина ночі. Він грав і старі пісні, й нові, які склав сам. А співав він так гарно, що коли скінчив, князь запропонував йому назвати собі будь-яку винагороду. «Я не прошу нічого, крім квітки», відповів Баель, «найкраснішої квітки у садах Зимосічі».

— А якраз тоді саме почали квітнути зимові троянди, і не було на світі квітки рідкіснішої та коштовнішої. Князь Старк послав челядь до своїх скляних садів і наказав зірвати задля нагороди співцеві найгарнішу з усіх троянд. Слуги виконали наказ. Але коли настав ранок, співець зник… а з ним зникла і юна діва, донька князя Брандона. Її ліжко знайшли порожнім, а в ньому — лише бліду блакитну троянду, яку Баель лишив на подушці, де лежала голова дівчини.

Джон ніколи не чув цієї казки.

— Який це має бути Брандон? Брандон Будівник жив у Вік Звитяжців, за тисячі років до Баеля. Був ще Брандон Палій, а перед ним його батько Брандон Корабельник, але…

— То був Брандон-без-Дочки, — різко відповіла Ігрита. — Будеш слухати чи ні?

Джон насупився.

— Кажи далі.

— Князь Брандон не мав інших дітей. На його прохання чорні гави вилетіли зі своїх замків цілими зграями, та ніде не знайшли ані сліду Баеля і дівчини. А шукали вони мало не рік, аж поки князь не підупав серцем і не зліг у ліжко. І здавалося вже, що рід Старків добіг кінця. Але одного вечора, коли князь Брандон лежав та чекав смерті, він почув, як плаче дитина. Він підвівся, пішов на плач і знайшов доньку в її опочивальні. Вона спала з дитиною під грудьми.

— То Баель доправив її назад?!

— Ні. Вони всенький час сиділи у Зимосічі. Ховалися серед мертвих під замком. Діва покохала Баеля так сильно, що подарувала йому сина, каже пісня… та по правді, у піснях Баеля його кохали всі діви на світі. Хай там як, але Баель лишив дитину навзамін троянди, яку зірвав без дозволу, і хлопчик виріс у наступного князя Старка. Ось як воно виходить — ти маєш у собі кров Баеля, і я також.

— Нічого цього не було, — відповів Джон.

Вона здвигнула плечима.

— Мо’, було, а мо’, й не було. А пісня все одно гарна. Мені мати її співала. Вона теж була жінка, Джоне Сніговію. Як твоя.

Ігритта потерла горло, де її порізав Джонів кинджал.

— Пісня кінчається тим, як знайшлася дитина. Але казка має гірший кінець. За тридцять років по тому, коли Баель став Королем-за-Стіною і повів вільний нарід на південь, його коло Морозного Броду зустрів молодий князь Старк… і вбив, бо Баель не хотів зашкодити власному синові, навіть стрівшись з ним меч до меча.

— І тоді син убив батька, — мовив Джон.

— Еге ж, — погодилася Ігритта, — але боги ненавидять убивць родичів, навіть коли ті самі не відають, кого вбивають. Коли князь Старк повернувся з битви, і його мати побачила голову Баеля на списі, то з горя викинулася з башти. Син її недовго пережив матір — один з його підданих панів здер з нього шкіру і зробив собі корзно.

— Твій Баель все набрехав, — відповів Джон, тепер уже певний.

— Е ні, — заперечила Ігритта, — просто бардівська правда — вона інша, ніж твоя і моя. Та й взагалі: ти просив казку, ось тобі казка.

Вона відвернулася, заплющила очі й, здавалося, заснула.

Світанок і Кворин Піврукий нагодилися разом. Чорні камені перетворилися на сірі, східне небо полиловіло, і Вуж побачив унизу розвідників, що пробиралися нагору. Джон збудив полонянку і тримав її за лікоть, поки сходив зустрічати братів. На щастя, з гори вів інший шлях — на північний захід, і значно пологішими стежками, ніж та, якою вони потрапили нагору. Разом вони чекали у вузькій ущелині, доки не з’явилися чорні братчики з бахмутами у поводі. Привид ринув уперед, щойно їх винюхав. Джон сів навпочіпки, дав лютововкові зімкнути щелепи на зап’ястку, потягати руку туди й сюди. Це була така гра, в яку вони часто і звично гралися. Але зиркнувши вгору, він побачив, що Ігритта вибалушила на них обох великі побіліли очі, схожі на курячі яйця.