Слава ЗСУ!

Вклавши кинджала до піхв, він висмикнув Пазура з тіла вбитого ним чоловіка.

— Ти моя полонянка, Ігритто.

— Я своє ім’я сказала.

— Мене звати Джон Сніговій.

Вона зіщулилася.

— Зле ім’я.

— Байстрюцьке, — відповів він. — Моїм батьком був князь Едард Старк, господар на Зимосічі.

Дівчина сторожко роздивилася його, а Вуж уїдливо гигикнув.

— Це бранці мають розповідати нам всякі речі. Ти часом не забув?

Розвідник встромив у вогонь довгу гілку.

— Не те що б вони дуже хотіли. Знав я дичаків, які відкушували собі язики, щоб не відповідати на питання.

Коли гілка з одного кінця весело запалала, він зробив два кроки і жбурнув її через пересув. Гілка полетіла, обертаючись, крізь ніч, а потім зникла з виду.

— Ви б спалили тих, кого убили, — мовила Ігритта.

— Для них треба більше багаття, а більше багаття яскравіше горить.

Вуж обернувся, видивляючись у темному просторі якоїсь іскри світла.

— Тут неподалік ще є дичаки, га?

— Спаліть їх, — повторила дівчина уперто, — бо інакше знову дійде до мечів.

Джон згадав мертвого Отора та холодні чорні руки.

— Може, треба зробити, як вона каже.

— Є інші способи.

Вуж став на коліна біля убитого ним чоловіка, зняв з того кожуха, чоботи, пас, свитку, а тоді підважив тіло на одне худе плече, потяг до краю урвища і скинув туди з рвучким стогоном. Через якусь мить знизу почулося важке мокре «ляп!», а розвідник вже роздягнув друге тіло і волочив його за руки. Джон ухопив ноги, й разом вони жбурнули покійника у морок ночі.

Ігритта дивилася і нічого не казала. Вона була старша, ніж Джонові спершу здалося — може, років зо двадцять, але для свого віку невеличка, кривонога, кругловида, з маленькими руками та приплюснутим кирпатим носом. Розкошлана шапка рудого волосся витикалася на всі боки. Зігнувшись і сидячи, вона здавалася пухкою, але то були шари хутра, вовни та шкіри. Напевне, під ними ховалося щось таке ж кощаве, як Ар’я.

— Вас надіслали видивлятися нас? — спитав Джон.

— Вас та інших.

Вуж зігрів руки над вогнем.

— Що там за пересувом?

— Вільний нарід.

— Скільки?

— Сотні й тисячі. Ти стільки й не бачив, гайвороне. — Вона всміхнулася. Зуби мала криві, але дуже білі.

«Та вона сама не знає, скільки.»

— Навіщо було приходити сюди?

Ігритта замовкла.

— Що таке є у Мерзляках, що ваш король забажав мати? Жити тут не можна, бо нема харчу.

Вона відвернула обличчя геть.

— Ви збираєтеся напасти на Стіну? Коли?

Вона витріщилася у вогонь, наче й не чула.

— Ти знаєш щось про мого дядька, Бенджена Старка?

Ігритта не зважала. Вуж зареготав.

— Якщо виплюне відкушеного язика, не кажи, що я тебе не попереджав.

Від скель відбилося довге переливчасте гарчання. Джон відразу впізнав сутінькота. Підвівшись, він почув і другого, ближчого. Тоді витяг меча, обернувся і дослухався.

— Вони не по нас, — мовила Ігритта. — Вони по мертвих. Кіт почує кров за десять верст. А коло тіла поратиметься, доки не зжере останню волокнину м’яса, ще й кістки потрощить, щоб поласувати мозком.

Джон чув, як харчуються коти, у відлунні на скелях, і непокоївся. Тепло вогню нагадало йому про втому, що просочилася аж до кісток. Але спати він не зважувався. Він узяв полонянку і тепер мав обов’язок її стерегти.

— То були твої родичі? — тихо спитав він. — Ті двоє, що ми вбили?

— Не більше, ніж ти.

— Я? — Він насупив брови. — Ти про що?

— Ти ж казав, що ти — зимосіцький байстрюк?

— Так.

— Хто була твоя мати?

— Якась жінка. Як і в більшості людей. — Хтось колись сказав йому ці слова. Він вже й забув, хто саме.

Вона знову посміхнулася, зблиснувши білими зубами.

— Вона ніколи не співала тобі пісню про зимову троянду?

— Я не знав своєї матері. І пісні такої не знаю.

— Її склав Бард Баель, — мовила Ігритта. — Він був Королем-за-Стіною колись давно. Увесь вільний нарід знає його пісні. Та може, ви там на півдні їх собі не співаєте.

— Зимосіч не на півдні, — заперечив Джон.

— На півдні. Усе, що за Стіною — для нас південь.

Про це Джон ніколи не замислювався.

— Гадаю, все залежить від того, де ти стоїш.

— Еге ж, — погодилася Ігритта. — І на чому.

— То розкажи мені, — попрохав Джон. До повернення Кворина лишалося ще багато часу. Оповідка допоможе не закуняти. — Хочу почути твою казку.

— Може, вона тобі не сподобається.

— Все одно радо послухаю.

— Яка хоробра чорна гава! — вишкірилася вона глузливо. — Ну гаразд. Колись давно, ще не ставши королем вільного народу, Баель був видатний наскочник.