Слава ЗСУ!

— То ви його знали?

— Ми всі його знали. — Голос був сумний.

«Вони були не тільки братами, але й друзями», усвідомив Джон, «а стали запеклими ворогами».

— Чому він утік?

— Хтось каже, заради дівки. Хтось — заради корони. — Кворин перевірив край меча подушечкою великого пальця. — Він, наш Манс, жінок полюбляв. І коліна легко не згинав. Таку вже мав вдачу. Та не тільки в тому справа. Він любив дику пущу більше за Стіну. Мав цю любов у крові. Адже народився він дичаком — його забрали дитиною, коли перерізали якихось наскочників. Коли він утік з Тіньової Вежі, то всього лише повернувся додому.

— Скажіть, а чи добрим він був розвідником?

— Кращим з усіх нас, — відповів Піврукий, — та водночас і найгіршим. Тільки такі бовдури, як Торен Рідколіс, зневажають дичаків. Хоробрістю, Джоне, вони не поступаються нам. Такі ж сильні, спритні, розумні. Проте не знають послуху і справжніх ватажків. Себе величають «вільний нарід», і кожен вважає себе достойнішим за короля та розумнішим за маестра. Манс був такий самий. Слухати наказів зрештою так і не навчився.

— Я теж, — тихо мовив Джон.

Кворинові очі, сірі та проникливі, здавалося, бачили його наскрізь.

— То ти її відпустив? — Голос був анітрохи не здивований.

— Ви знали?

— Тепер знаю. Розкажи мені, чому ти її пожалів.

Скласти слова докупи було важко.

— Мій батько ніколи не тримав ката. Він казав, що мусить подивитися людині в очі й почути її останні слова, перш ніж стратити. Що такий його обов’язок перед нею. Я глянув Ігритті в очі… — Джон безпорадно витріщився на свої руки. — Я знаю, що вона ворог, але зла в ній не побачив.

— В двох інших його теж не було.

— Тоді йшлося про наше життя, — заперечив Джон. — Якби вони нас побачили і засурмили…

— То дичаки б нас вистежили і вбили, вірно кажеш.

— Але тепер ріг у Вужа. Ми забрали ножа та сокиру Ігритти. Вона позаду нас, іде пішки, неозброєна…

— …і нам навряд чи загрожує, — погодився Кворин. — Якби я хотів її смерті, то лишив би з Міляком або зробив справу сам.

— То навіщо ж ви наказали мені?

— А я тобі не наказував. Я тобі сказав зробити те, що треба. А вирішувати, що саме треба, лишив тобі. — Кворин підвівся і вклав меча-півторака назад у піхви. — Коли я хочу обстежити якусь гору, то кличу Вужа. Якщо хочу поцілити стрілою в око ворога через ціле поле, ще й при вітрі, то прошу Джуру Долоброда. Міляк примусить будь-кого виказати всі їхні таємниці. Аби очолювати людей, ти мусиш їх знати, Джоне Сніговію. І тепер я знаю про тебе більше, ніж знав уранці.

— А якби я її вбив? — спитав Джон.

— То вона б померла, і я б тоді знав тебе краще, ніж раніше. Та годі базікати. Треба спати. Попереду багато верст і небезпек. Бережи сили, вони тобі знадобляться.

Джон сумнівався, що легко засне, та розумів, що Піврукий має рацію. Він знайшов схованку від вітру під виступом скелі та зняв кобеняка, щоб накинутися ним, як ковдрою.

— Привиде! — покликав Джон. — Сюди! До мене!

Він завжди спав краще, маючи під боком великого білого звіра — той пахнув так заспокійливо і зігрівав кошлатим світлим хутром. Та цього разу Привид лише зиркнув, відвернувся і затрусив у обхід навколо коників. Ще мить — і вовк геть зник з очей. «Хоче полювати», зрозумів Джон. «Може, тут у горах є кози. Мають же сутінькоти чимось жити.»

— Тільки б ти не пробував звалити кота, — пробурмотів Джон, куняючи. Навіть для лютововка бійка з сутінькотом не минулася б дурно.

Джон загорнувся у кобеняка і витягся попід скелею. Заплющивши очі, він побачив уві сні лютововків.

Їх було п’ять, хоча мало бути шість, до того ж розсіяних далеко один від одного. Джон відчув глибокий відчай, почуття неповноти, порожнє місце у серці. Ліс був величезний та холодний, а вони — такі малі, такі розгублені. Десь там блукали його брати і сестра, та він загубив їхній запах. Він сів на задні лапи, підняв голову до неба, що темніло, і лісом залунав його плач — довгий, самотній, жалібний. Коли плач завмер, він нашорошив вуха і дослухався, та єдиною відповіддю було зітхання сніговію.

«Джон?»

Виклик пролунав звідкілясь ззаду — тихіший за шепіт, але водночас сильний. Хіба буває на світі мовчазний крик? Він повернув голову в пошуках брата, намагався побачити хоч слід кощавої сірої тіні серед дерев, але там не було нічого, саме тільки…

Оберіг-дерево.

Здавалося, воно росло просто зі скелі. Бліді корені звивалися з безлічі тріщин та тонких, як павутинка, щілинок. Дерево було тендітне й молоденьке проти звичайних оберіг-дерев, які він бачив раніше. Але поки він дивився, воно росло, гілля витовщувалося і тягнулося до неба. Він сторожко обійшов гладкий білий стовбур, поки не натрапив на обличчя. Просто на нього витріщилися червоні очі. Люті очі, але чомусь раді його бачити. Оберіг-дерево мало обличчя його брата. Але хіба брат завжди мав три ока?