Слава ЗСУ!

Джон VII

У Вискливому Пересуві панувала темрява. Величезні кам’яні стіни гір ховали сонце більшу частину дня, і вони їхали в тіні, паруючи подихом людей та коней у холодному повітрі. Крижані пальці води капотіли зі снігових шапок нагорі у малі замерзлі калюжі, що тріщали та ламалися під копитами бахмутиків. Інколи вони помічали кілька стеблин якогось зілля, що витикалося з тріщини у скелі, або пасмо блідої мшеді, але трави тут не було, а всі дерева лишилися унизу.

Стежка була крута, вузька, дерлася весь час угору. Коли проходом можна було рухатися тільки по одному, попереду завжди йшов Джура Долобрід, видивляючись навколишніми горами і тримаючи довгого лука напоготові. Казали, що він має найвірніше та найгостріше око у всій Нічній Варті.

Привид чалапав коло Джона, хутко перебираючи лапами. Інколи він зупинявся, обертався, нашорошував вуха, наче чув щось позаду себе. Джон начебто знав, що сутінькоти не нападають на живих людей, якщо конче не гибіють з голоду, та все одно перевірив, як Пазур ходить у піхвах.

Найвищу точку пересуву позначала вивітрена арка сірого каменю. Тут шлях ширшав і починав довгий спуск у долину річки Молочної. Кворин розсудив, що краще відпочити тут, доки тіні знову не видовжаться.

— Для того, хто носить чорне, тіні — найліпші друзі, — казав він.

Джон розумів, що розвідник має рацію. Було б приємно якийсь час проїхатися при світлі, дозволити яскравому гірському сонечку прогріти чорні кобеняки та вигнати холод з кісток. Але вони не зважувалися. Де було три спостерігачі, могли з’явитися інші, які тільки й чекали, щоб здійняти тривогу.

Вуж згорнувся клубком під своїм пошарпаним кожухом і майже відразу заснув. Джон поділився шматком солонини з Привидом, поки Міляк та Джура Долобрід годували коней. Кворин Піврукий сидів спиною до скелі й нагострював край свого меча-півторака довгими повільними рухами. Джон якусь мить дивився, а тоді набрався хоробрості й рушив до нього.

— Ласкавий пане, — мовив він, — ви жодного разу не спитали, як я владнав справу. З дівчиною.

— Я тобі не пан, Джоне Сніговію. — Кворин шурхнув м’якенько вздовж клинка бруском у двопалій руці.

— Вона сказала, що Манс мене радо прийме, якщо я втечу з нею.

— Вірно сказала.

— А ще щось таке про те, що ми родичі. Розповіла мені казку…

— …про Барда Баеля та троянду Зимосічі. Вуж мені переказав. Так сталося, що я ту пісню знаю. Манс співав її за минулих часів, коли ми поверталися з розвідок. Він кохався у дичацьких піснях. Та й у жінках теж.