Слава ЗСУ!

— І правильно робить. У вовчій пущі небезпечно; ти мав би сам знати після твоєї останньої поїздки. Хочеш, щоб якийсь харциз схопив тебе у полон і продав Ланістерам?

— Літо б мене врятував, — уперто вів своєї Бран. — Принци повинні мати змогу плавати морем, полювати вепра у вовчій пущі, битися списами на турнірах.

— Бране, дитино, навіщо ти себе мучиш? Колись ти зможеш дещо з цього, та зараз же ти лише восьмирічний хлопчина.

— Краще б я був вовком. Тоді міг би жити в лісі, скільки захочу. Міг би знайти Ар’ю з Сансою. Я б їх винюхав і побіг рятувати, а коли Робб стане до битви, я б став з ним поруч, як Сірий Вітер. Я б вирвав Крулерізові горлянку зубами, тільки хрясь — і війна б тоді скінчилася, і всі повернулися б до Зимосічі. Якби ж я був вовком… — Він завив. — Ууу-ууу-уууууууууууу!

Лювин підвищив голос.

— Справжній принц мав би вітати…

— А-а-у-у-у-у-у-у! — гучніше завив Бран. — А-а-у-у-у-у-у-у-у-у-у!

Маестер кинув марні зусилля.

— Як хочеш, дитино.

Зі змішаним виразом журби та відрази на обличчі він пішов з опочивальні геть.

Вити стало нецікаво, щойно Бран лишився сам. Через деякий час він вгамувався. «А я ж вітав їх, як належить», сказав Бран собі з відразою. «Я ж був князем на Зимосічі, справжнім князем, ніхто б мені не дорікнув.» Коли з Близнюків прибули Фреї, то не він, а малий Рікон зажадав вигнати їх геть. Але ж він — чотирирічна дитина. Малий заверещав, що хоче побачити вдома батька, мати та Робба, а не якихось чужинців. Саме Бранові довелося вгамовувати його та вітати Фреїв за належним звичаєм. Він запропонував гостям трунок і частунок, припросив їх до вогню, і навіть маестер Лювин опісля похвалив його за добрий прийом.

Але то було ще до гри.

У гру гралися з колодою, ковінькою, якимсь водоймищем і навіженим галасом. Як запевнили Брана Вальдер і Вальдер, найголовніше — то вода. Колоду можна замінити дошкою чи рядком камінців, а за ковіньку взяти якусь гілку з дерева. Та й галасувати не обов’язково. Але без води гри не виходить. Оскільки маестер Лювин та пан Родрік не бажали відпустити дітей до вовчої пущі на пошуки струмка, вони вдовольнилися одним з темних ставків у божегаї. Вальдер та Вальдер ніколи не бачили, щоб з землі текла гаряча вода з бульбашками, але вирішили, що так буде навіть краще.

Кожного з двох звали Вальдером Фреєм. Великий Вальдер казав, що у Близнюках достобіса Вальдерів, яких усіх назвали на честь діда хлопців — князя Вальдера Фрея.

— А в Зимосічі кожен з нас має власне ім’я! — пихато заявив Рікон, коли дізнався про таку чудасію.

Грати треба було ось як. Колода вкладалася через воду, і один гравець ставав на її середині з дрючком. То був князь переїзду, і коли хтось з інших гравців підходив до колоди, то князь мав спитати: «Я є князь переїзду. А ти хто і чого прийшов?» Інший гравець мусив розповісти, хто він такий і чому йому треба дозволити переїхати на той бік. Князь міг примушувати до клятв та ставити питання. Правду казати було не обов’язково, але клятв треба було дотримуватися, якщо тільки при їх складанні не було сказано «Чи ні». Штука полягала в тому, щоб сказати «Чи ні» так, аби князь переїзду не помітив. Тоді можна було спробувати зіпхнути князя у воду і самому стати князем переїзду. Але дозволялося таке лише в разі, якщо ти сказав «Чи ні», а інакше виганяли з гри. Князь міг зіпхнути у воду кого забажає і коли забажає, і тільки він мав дрючка.

Насправді виходило так, що гра складалася з самої лише штовханини, стусанів та падіння у воду, а також гучних суперечок про те, сказав хтось «Чи ні» чи ні. Частіше за все князем переїзду був Малий Вальдер. Малим Вальдером його кликали, незважаючи на високий зріст та міцну статуру, до якої додавалися червона пика і чимале черево. Великий Вальдер був гостролиций, кощавий і на пів-стопи нижчий.

— Він на п’ятдесят два дні старший від мене, — пояснив Малий Вальдер, — тому спочатку був більший. Але я швидше виріс.

— Ми брати у перших, а не рідні, — додав Великий Вальдер — той, що менший з себе. — Мене звати Вальдер, син Ямоса. Мій батько був сином князя Вальдера від четвертої дружини. А він — Вальдер, син Мерета. Його бабуся була третьою дружиною князя Вальдера, з Кракеголів. Він стоїть попереду мене у черзі спадкоємців, хоч я старший за нього.

— На якихось п’ятдесят два дні, — заперечив Малий Вальдер. — Та байдуже. Близнюками, дурнику, ніхто з нас ніколи не володітиме.

— Я володітиму, — заявив Великий Вальдер. — До речі, ми ще й не єдині Вальдери. Пан Стеврон має онука, Чорного Вальдера. Він у черзі до спадку четвертий. А ще ж є Червонястий Вальдер, син пана Емона, і Байстрюк Вальдер, який взагалі не побачить ніякого спадку. Його навіть звуть Вальдер Водограй, а не Вальдер Фрей. Ще є дівчина, яку звуть Вальда.