Слава ЗСУ!

Кетлін VII

То було самотнє відчуття — сидіти вдвох за вечерею у великій трапезній Водоплину. По стінах висіли темні тіні; один зі смолоскипів згас, лишивши тільки три. Кетлін сиділа, втупившись у чару. Добірне вино здавалося гидким та кислим на язику. Брієнна сиділа неподалік; їх розділяло батькове панське крісло, у якому нікого не було, як і на решті крісел та лав у палаті. Зникли навіть слуги — Кетлін дала їм дозвіл приєднатися до святкування.

Стіни кам’янця були товсті, та навіть крізь них з двору чувся радісний гомін. Пан Десмонд викотив з льохів двадцять барил; посполиті святкували майбутнє повернення Едмура та звоювання Роббом замку Прискалок, високо піднімаючи роги темного, мов горіх, пива.

«Я не можу їх винуватити», подумала Кетлін. «Адже вони не знають. Та якби і знали, яке їм діло? Вони ніколи не бачили моїх синів.» Не спостерігали, як лазить стінами та деревами Бран, не відчували власне серце у п’ятах з жахом і гордістю, змішаними у одне почуття. Ніколи не чули їхнього сміху, не всміхалися на відчайдушні спроби Рікона у всьому наслідувати старших братів.

Кетлін витріщалася на вечерю і не бачила її. На столі стояв смажений на салі пструг, дрібно покришена ріп’яна зеленина з червоним кропом та солодкою спаржею, горошок з цибулею, гарячий з печі хліб. Брієнна жувала рівно й поволі, наче виконувала загадану їй роботу.

«Я зовсім згіркла», подумала Кетлін. «Я не маю радості ані з питва, ані з їжі, а пісня та сміх стали мені чужими й дивними. Лишилося саме горе, порох смерті та спогади про те, що вже спливло. Де раніше в мене було серце, тепер зяє порожнеча.»

Чути, як хтось поруч їсть, раптом стало нестерпно.

— Брієнно, — покликала вона, — з мене зараз товариство невеселе. Підіть на свято, якщо хочете. Випийте ріг пива, станцюйте під Римундову пісню.

— Не така в мене вдача, щоб святкувати, ласкава пані. — Великими міцними руками Брієнна відірвала окраєць чорного хліба і втупилася у нього, наче забула, навіщо він потрібен. — Хоча, якщо ви наказуєте…

Кетлін відчувала, як незручно та незатишно її супутниці.

— Я лише подумала, що вам стане до смаку товариство, веселіше за моє.

— Мені добре й тут.

Дівчина вмочила окраєць у витоплене сало, на якому смажився пструг.

— Цього ранку прилетів ще один птах. — Кетлін не знала сама, навіщо казала. — Маестер негайно збудив мене. З обов’язку, не з доброго наміру. Бо звістку він приніс найлихішу.

Кетлін спершу не збиралася казати Брієнні. Крім неї та маестра Вимана, ніхто ще не знав, і вона хотіла зберегти таємницю, доки… доки…

«Доки що, дурепа? Хіба можна поховати таємницю в серці так, щоб вона не справдилася? Ти вигадала собі, що як нікому не казати, не розмовляти з жодною живою душею, то правда перетвориться на сон, а тоді на напівзабуте нічне жахіття? Якби ж то боги мали таку ласку до людей…»

— Якісь новини з Король-Берега? — спитала Брієнна.

— Краще б з Король-Берега. Але ж ні. Птах прилетів з замку Кервин від мого каштеляна, пана Родріка.

«На чорних крилах чорнії слова.»

— Він зібрав силу, яку зміг, і рушає на Зимосіч, аби відвоювати замок. — «Наче тепер ті порожні стіни чогось варті.» — А ще пан Родрік повідомляє… пише… каже, що…

— Ласкава пані, що трапилося? Якась звістка про ваших синів?

Яке просте питання; якби ж відповідь на нього могла бути простіша. Коли Кетлін спробувала говорити, слова застрягли у горлянці.

— Я не маю більше синів, окрім Робба.

Вона спромоглася вимовити цей жах, не схлипнувши. І втішалася хоча б цим.

Брієнна вирячила на неї злякані очі.

— Прошу пані?!

— Бран та Рікон намагалися втекти, але їх запопали на млині, що стоїть на річці Жолудянці. Теон Грейджой виставив їх голови на мурах Зимосічі. Той самий Теон Грейджой, який їв за моїм столом з десяти років.