Слава ЗСУ!

«Ось я і сказала. Пробачте мені, боги. Я сказала, і тепер усе справдилося.»

Обличчя Брієнни розпливлося, наче у воді. Вона сягнула рукою через стіл, але пальці зупинилися перед рукою Кетлін — мовби злякавшись, що їх доторк виявиться небажаним.

— Я… нема таких слів на світі, пані. Добра пані моя… ваші сини… їх забрали боги, і тепер вони на небі.

— Та ну? — визвірилася Кетлін. — Який бог міг дозволити, щоб таке сталося? Рікон був ще малим дитям. Як він міг заслужити таку смерть? А Бран… коли я їхала з півночі, він ще навіть не розплющив очі після падіння. Я мусила поїхати раніше, ніж він прийшов до тями. І ніколи більше не зможу повернутися до нього та почути його сміх.

Кетлін показала Брієнні свої долоні, свої пальці.

— Осьде рубці… по Брана послали вбивцю, щоб той перетнув йому горлянку вві сні. Бран тоді загинув би, а заразом і я, та його лютововк вирвав убивці борлака.

Кетлін спинилася на хвильку.

— Гадаю, Теон і вовків убив. Мусив, бо інакше… Я була певна, що хлопчики в безпеці, поки з ними лютововки. Як Робб з Сірим Вітром. Але мої дівчата більше не мають вовків.

Брієнна збентежилася з різкої зміни у розмові.

— Ваші доньки…

— Санса вже в три роки була шляхетна панна — така чемна, така рада догодити. Ніщо так не любила, як казки про лицарські звитяги та чесноти. Люди кажуть, що вона схожа на мене, та моя дівчинка виросте у таку красуню, якою я ніколи не була, от побачите. Я часто відпускала її покоївку, щоб самій розчесати їй волосся. Брунатно-руде, світліше за моє, таке рясне і м’яке… рудизна у ньому, бува, ловила світло і сяяла, наче вилощена мідь.

— А Ар’я, вона… Недові гості часто-густо плутали її з хлопчиком-стайнярем, якщо заїжджали до двору без попередження. Мушу сказати, з Ар’єю було найважче. Вона наполовину хлопчик, а наполовину — вовченя. Заборониш їй щось — і життя їй не миле, доки вона до того не допадеться. Вона мала довге Недове обличчя і брунатне волосся, завжди схоже на пташине гніздо. Я вже й не гадала зробити з неї панну. Вона збирала синці та ціпки, як інші дівчата збирають ляльок, і казала руба геть усе, що спаде на думку. Мабуть, вона теж мертва.

Мовивши це, вона відчула, наче велетенська рука стиснула їй груди.

— Я бажаю їхньої смерті, Брієнно. Спочатку Теона Грейджоя, потім Хайме Ланістера, Серсеї та Біса. Усіх до одного. Але мої дівчатка… моїх дівчаток…

— Королева… вона теж має дівчинку, — проказала Брієнна, запинаючись. — І синів, одного віку з вашими. Коли вона почує, то може… може змилуватися, і тоді…

— Що тоді? Поверне мені доньок неушкодженими? — Кетлін сумно всміхнулася. — Інколи ви, Брієнно, здаєтеся мені такою милою та невинною, як дитина. Якби ж то… але цього не станеться. Робб помститься за своїх братів. Лід вбиває незгірш вогню. Лід — так звався Недів обіручний меч. Валірійського булату, з рясицями від тисяч нагортань, такий гострий, що я боялася його торкнутися. Роббів меч — тупа ломака поруч з Льодом. Та боюся, нелегко йому дасться зітнути голову Теонові. Адже Старки не тримають катів. Нед завжди казав, що хто проказує вирок, той мусить здійняти меч. Сам він ніколи не радів з тієї справи. Але я б пораділа, ще й як…

Вона витріщилася на зарубцьовані долоні, стиснула їх, знову розтиснула, повільно підняла очі.

— Я надіслала йому вина.

— Вина? — Брієнна розгубилася. — Роббові? Чи… Теонові Грейджою?

— Крулерізові. — Задум добре спрацював з Клеосом Фреєм. «Сподіваюся на твою спрагу, Хайме. Сподіваюся, що твоя горлянка суха, аж дереться.» — Я хочу взяти вас з собою.

— Наказуйте, ласкава пані. Я ваша.

— Добре. — Кетлін рвучко підвелася. — Лишіться й скінчіть вечерю. Я пришлю за вами пізніше, опівночі.

— Так пізно, пані?

— У підземеллях немає вікон. Там одна година не різниться від іншої, а для мене тепер усі години — чорна ніч.

Лункими кроками Кетлін вийшла з трапезної. Поки вона піднімалася сходами до світлиці князя Гостера, знадвору чулися вигуки: «Таллі!» та «Гей, наливаймо повнії чари! За відважного молодого князя!».

«Мій батько ще не помер!», ладна була заволати вона донизу на бенкетників. «Мої сини померли, але батько живе, хай вам усім грець! І він досі — ваш князь та господар!»

Князь Гостер глибоко спав.

— Їхня ясновельможність нещодавно випили келиха сон-вина, мосьпані, — мовив маестер Виман. — Від болю. Вони й не знатимуть, що ви прийшли.

— Байдуже, — відповіла Кетлін. «Він радше мертвий, ніж живий, та все ж живіший за моїх бідних любих синочків.»

— Чи не можу я, мосьпані, щось зробити для вас? Може, якогось снодійного трунку?