Слава ЗСУ!

— Дякую, маестре, не треба. Скільки не спи, а горе своє не проспиш. Бран та Рікон заслужили від мене кращого поминання. Ви можете піти на бенкет. Я трохи посиджу біля пана батька.

— Як накажете, мосьпані. — Виман вклонився і залишив її наодинці з володарем Водоплину.

Князь Гостер лежав на спині з відкритим ротом і дихав, наче зітхав, з тихим посвистом. Одна рука звисала з краю постілі — бліда, змарніла, позбавлена плоті, але тепла на дотик. Кетлін сплела свої пальці з батьковими і стиснула. «Скільки не хапай за батькові руки, все одно на цьому світі не втримаєш», гірко подумала вона. «Час вже їх відпустити.» Але пальці ніяк не хотіли розгинатися.

— Я не маю з ким побалакати, пане батьку, — мовила Кетлін. — Я молюся, та боги не відповідають.

Вона легенько поцілувала батькову руку. Шкіра була тепла, сині жили розгалужувалися, наче річки, під блідим прозорим покровом. Ззовні навколо замку текли більші річки: Червонозуб та Перекат. Вони тектимуть вічно, навіть коли річки у батьковій руці зупиняться назавжди. Надто швидко, надто рано.

— Минулої ночі мені наснився той випадок, коли ми з Лізою заблукали, повертаючись верхи з Морестражу. Пам’ятаєте? Насунувся чудернацький туман, ми відстали від решти почту. Все навколо стало сіре. Я й на аршин попереду кінського носа не бачила. Дорога кудись зникла. Гілки дерев нагадували довгі кощаві руки, що намагалися нас схопити. Ліза почала плакати, а я гукала, та туман, здавалося, ковтав усі звуки. На щастя, Петир знав, де ми, повернувся, знайшов і привів додому…

— Але тепер нема кому мене шукати, чи не так? Цього разу я мушу знайти свій власний шлях. А це тяжко, ой як тяжко.

— Я дедалі частіше згадую старківське гасло. Зима вже насунулася, пане батьку. На мене. Окрім Ланістерів, Робб тепер мусить воювати ще й з Грейджоями, а за віщо? За золотий вінок та залізне сідало? Чи не занадто вже наша земля спливла кров’ю? Я хочу повернути моїх дівчаток. Я хочу, щоб Робб склав меча і обрав собі якусь дочку Вальдера Фрея — хай буде незугарна, аби ж змогла подарувати йому подружнє щастя та міцних синів. Я хочу повернути Брана та Рікона, я хочу… — Кетлін похнюпилася. — Хочу, — мовила вона ще раз, і слова залишили її.

Нарешті свічка вигоріла та згасла. У щілини віконниць навскіс падали промені місячного світла, малюючи бліді сріблясті грати на обличчі батька. Кетлін чула тихий шепіт його утрудненого подиху, невпинний шурхіт річкових вод, тихі звуки якоїсь любовної пісні, сумної та чарівної, що плинула з двору.

— Кохав я діву, руду, наче осінь, — співав Римунд, — із заходом сонця у ряснім волоссі.

Кетлін навіть не помітила, коли скінчився спів. Минуло кілька годин, але як на неї, Брієнна виникла коло дверей за один удар серця.

— Ласкава пані, — тихенько покликала вона. — Настала північ.

«Настала північ, батьку», подумала Кетлін, «і я знову мушу виконувати свій обов’язок.» Вона відпустила батькову руку.

Ключник у підземеллі був миршавий, з червоним пияцьким носом. Він добряче надудлився пива і тепер куняв над великим кухлем та рештками пирога з голубами. На жінок сторож зиркнув підозріло.

— Даруйте, мосьпані… та князь Едмур наказав нікого не пускати до Крулеріза без писаної ним грамоти з печаткою.

— Князь Едмур?! Хіба мій батько вже помер, а мені й не сказали?

Ключник облизнув губи.

— Ні, мосьпані, скільки знаю, наш ясний пан ще живі.

— Тоді відчиняй, бо підеш зі мною до світлиці князя Гостера і розкажеш йому сам, з якого дива смів мені відмовити.

Він опустив очі.

— Підкоряюся наказові пані.

Ключі висіли в нього на ланцюжку, на шкіряному, набитому нютами пасі. Він щось бурмотів, поки перебирав їх, аж нарешті знайшов той, що пасував до дверей Крулерізової темниці.

— Іди пий своє пиво, а нас залиш, — наказала Кетлін. З низької стелі звисав на гаку олійний ліхтар. Кетлін взяла його і збільшила полум’я.

— Брієнно! Хай нас ніхто не турбує.

Брієнна кивнула і стала ззовні темниці, поклавши руки на маківку меча.

— Пані покличуть, коли матимуть у мені потребу.

Кетлін штовхнула плечем важкі двері з дощок та залізних смуг і ступила у вогку бридку темряву. Вона перебувала у самому череві Водоплину, в його смердючих кишках. Під ногами хрумтіла стара солома; стіни вицвіли від селітри. Крізь камені ледь-ледь шуміла течія Перекату. Світло ліхтаря вихопило з мороку цебро, повне гидоти, у одному кутку, і скупчену постать у іншому. Глек вина стояв коло дверей недоторканий. «Оце тобі й уся хитрість. Добре, хоч ключник не видудлив вино сам.»

Хайме підняв руки до обличчя, щоб сховатися від світла. Кайдани на руках забрязкотіли.