Слава ЗСУ!

— Пані Старк, — мовив він голосом, захриплим від довгої мовчанки. — На жаль, я не в тому стані, щоб гідно вас прийняти.

— Подивіться на мене, пане лицарю.

— Від світла очам боляче. Хвильку почекайте, якщо ваша ласка.

Хайме Ланістерові не дозволяли мати бритву, відколи захопили його у Шепітній Пущі, тому обличчя, колись разюче схоже на королевине, зараз вкривала кошлата борода. Виблискуючи золотом під ліхтарем, порость на обличчі робила його схожим на великого жовтого звіра, величного навіть у ланцюгах. Брудне волосся спадало на плечі сплутаними косами та ковтунами, одяг гнив просто на тілі, обличчя схудло і змарніло… проте навіть зараз краса та сила цього чоловіка відразу вкидалися у око.

— Бачу, вам не смакувало вино, яке я наказала надіслати.

— Така раптова щедрість викликала в мене розумні підозри.

— Я можу стяти вам голову, коли забажаю. Навіщо мені вас труїти?

— Смерть від отрути можна видати за природну. Важче твердити, що в мене голова сама відвалилася.

Він зиркнув угору з підлоги, примружившись; його очі, зелені, наче в кота, потроху звикали до світла.

— Я б запросив вас сісти, але ваш брат не лишив мені жодного стільця.

— Я можу постояти, не впаду.

— Справді? А вигляд маєте жахливий, мушу сказати.

Бранець був скутий на зап’ястках і гомілках, усі кайдани з’єднувалися між собою, тому він не міг зручно ані лежати, ані стояти. Кайдани на ногах були прикручені до стіни.

— Вважаєте, на мені вже досить заліза, чи ви принесли ще? Можу гарненько поторохтіти, якщо вам до смаку.

— Ви самі собі погіршили долю, — нагадала вона бранцеві. — Ми оселили вас у зручній баштовій опочивальні, як личить вашому родові та станові. А ви відплатили тим, що спробували втекти.

— Цюпа — вона і є цюпа. Під Кастерлі-на-Скелі є такі, що оця проти них — садок вишневий коло хати. Не втрачаю надії колись показати їх вам.

«Якщо він і зляканий, то добре приховує», подумала Кетлін.

— Людина, скута по руках та ногах, мусила б краще добирати слова, що виходять з її вуст, пане. Я не на те прийшла, щоб слухати ваші погрози.

— Не на те? То напевне, на те, аби зазіхнути на мене тілесно? Кажуть, скорботні вдовиці дуже сумують у своїх порожніх ліжках. Ми, Королегвардія, присягаємося дружин не брати, але трохи втішити вас я не відмовлюся. Треба, то й треба. Наливайте вина, скидайте платтячко, і подивимося, чи я досі на щось здатний.

Кетлін витріщилася на нього з відразою. Чи був колись на світі чоловік одночасно такий вродливий і такий ниций?

— Якби ви це сказали в присутності мого сина, він би вас убив!

— Тільки якби лишив оці іграшки на мені. — Хайме Ланістер забрязкотів кайданами. — Ми ж обоє знаємо, що малий боїться зустріти мене у двобої.

— Мій син ще молодий, але ви дуже помиляєтеся, коли вважаєте його дурним. Щось ви не були такі швидкі на виклики, коли мали при собі військо.

— А чи старі Королі Зими теж ховалися за мамчиними спідницями?

— Мені починає набридати, пане. Я мушу знати певні речі.

— Навіщо мені вам щось казати?

— Щоб урятувати собі життя.

— Гадаєте, я боюся смерті? — Думка, здавалося, його розважила.

— А мусили б. Ваші злочини здобули вам почесне місце у найглибшому та найстрашнішому з семи пеклів. Якщо боги судять правим судом.

— Які ще боги, пані Кетлін? Оті дерева, яким молився ваш чоловік? Чим, прошу пані, вони прислужилися князеві Едарду, коли моя сестра стинала йому голову? — Хайме гигикнув. — Якщо боги існують, то чому ж у світі стільки болю та несправедливості?

— З-за таких людей, як ви.

— Немає таких людей, як я. Є лише один я.

«Нічого, крім нахабства, гонору та порожньої хоробрості божевільного. Я марную тут час і сили. Якщо й була в ньому колись іскра честі, то давно згасла.»

— Не бажаєте зі мною говорити, то й гаразд. Пийте це вино, пане, або лийте у нього — мені байдуже.

Кетлін вже торкнулася дверей, коли почула ззаду:

— Пані Старк!

Вона обернулася і чекала.

— У цій вогкій дірі усе іржавіє, — мовив Хайме. — Навіть лицарська чемність. Лишіться, і матимете відповіді… хоч і не задарма.

«Та він геть безсоромний!»

— Бранці не призначають ціну.

— Моя ціна досить скромна і вас не обтяжить. Ваш ключник нічого мені не розповідає, самі лише гидкі побрехеньки. Та й брехати як слід не вміє. Одного дня каже, що Серсею схопили і оббілували, а другого — що то оббілували батька. Відповісте на мої питання — то й я відповім на ваші.

— Правдиво?

— А вам правда потрібна? Обережніше, ласкава пані. Тиріон, бува, казав, що люди часто прикидаються голодними до правди, але щойно її скуштують, як починають крутити носом.