Слава ЗСУ!

Теон V

У небі купчилися темні хмари, ліс стояв мертвий та морозний. Коріння хапало Теона за ноги, гілля хльоскало в обличчя, лишаючи на щоках криваві смуги. Він нестямно, стрімголов сунув крізь ліс, а крижані бурульки розліталися перед ним на друзки. «Змилуйтеся!», схлипнув він. Ззаду почулося гучне розкотисте виття, від якого кров застигла у жилах. «Змилуйтеся, пожалійте!» Кинувши погляд назад через плече, він побачив, що вони наближаються — велетенські вовки завбільшки з коней, але з головами малих дітей. «Змилуйтеся!» Кров капотіла з їхніх ротів, чорна, мов смола, пропалювала дірки в снігу. З кожним кроком вони наближалися. Теон спробував бігти швидше, та ноги не слухалися. Дерева мали обличчя, і вони сміялися з нього, сміялися… а тоді знову почулося виття. Він чув гарячий подих звірів позаду, сморід сірки та гниття. «Вони мертві, мертві, я ж бачив їхню смерть!», намагався він кричати, «я бачив, як їхні голови вмочували у смолу!». Та коли роззявив рота, замість крику зміг видати лише стогін; а потім його щось торкнулося, і він закрутився, заверещав…

…сягнув по кинджала, якого тримав коло ліжка, та спромігся лише збити його на підлогу. Векс сахнувся від нього геть; за німим хлопцем стояв Смердюк, лице якого освітлювала принесена ним свічка.

— Що таке? — скрикнув Теон. «Змилуйтеся!» — Чого треба? Навіщо ти припхався до опочивальні? Що таке?

— Мосьпане принце, — мовив Смердюк, — до Зимосічі прибула ваша сестра. Ви просили негайно повідомити, коли вона з’явиться.

— Давно вже час, — пробурмотів Теон, чухаючи голову. Він почав боятися, що Аша покине його напризволяще. «Змилуйтеся!» Теон визирнув з вікна, де башт Зимосічі щойно торкнулося перше блякле світло. — То де ж вона?

— Лорен повів її з вояками до великої трапезної снідати. Бажаєте її бачити?

— Так. — Теон відкинув ковдри. Вогонь у комині вигорів до вуглин. — Вексе, гарячої води!

Він не дозволить собі показатися Аші розпатланим та просяклим потом. Вовки з дитячими обличчями… Він затремтів.

— Зачини віконниці.

У опочивальні було холодно, наче у сновидному лісі.

Усі його сни останнім часом були холодні, а кожен наступний — страшніший та бридкіший за попередній. Минулої ночі він перенісся назад до млина, де вдягав мертвих, стоячи навколішки. Руки й ноги їх вже кам’яніли; здавалося, вони опираються спробам напівзамерзлих пальців натягти на них штани, зав’язати усі поворозки, нап’ясти чоботи з хутряною облямівкою на тверді негнучкі ноги, застібнути шкіряного паса на стані, який можна було охопити долонями.

— Я нічого цього не хотів, — казав він, працюючи. — Мені не лишили вибору.

Трупи не відповіли, тільки стали холодніші та важчі.

А позаминулої ночі йому наснилася мірошничиха. Теон давно забув її ім’я, але пам’ятав тіло: м’які, наче подушки, груди, розтяжки на животі, гострі нігті у його спині під час утіхи. Вночі уві сні він знову був з нею в ліжку, але цього разу вона мала зуби згори та знизу і вчепилася у горлянку, одночасно відтинаючи його чоловічу міць. Яке безумство. Адже вона теж померла на його очах. Гельмар звалив її одним ударом сокири, поки вона скиглила про милосердя. «Дай мені спокій, жінко. Тебе вбив він, а не я. Та й він теж уже мертвий.» Добре, хоч Гельмар не приходив до Теона лякати уві сні.

Доки Векс з’явився з водою, сон зблякнув і відступив. Теон змив з себе піт та млявість, ретельно, не поспішаючи, вдягся. Аша примусила його довгенько чекати; хай тепер чекає сама. Він обрав собі сорочку з єдвабу в чорно-золоту смужку, тонкої роботи шкіряну камізелю зі срібними заклепками… і тільки тоді згадав, що його клята сестра більше поціновує гострі клинки та міцну броню, ніж тонкий крам та гарне шиття. Він вилаявся, здер з себе усе і вдягся знову — в просту чорну вовну, підбиту повстю, та кольчугу. Навколо стану він застібнув паса з мечем та кинджалом, згадавши той вечір, коли вона принизила його за власним батьковим столом. «Дитинча коло грудей, еге ж. Я теж маю ножа, сестричко, і вмію ним користуватися.»

Останньою він вдяг корону — вінця з холодного заліза, завтовшки з палець, змережаного важкими шматками чорного діаманту та золотими самородками. Корона була крива та неоковирна, але вдіяти він нічого не міг. Мікен лежав на погості, а новому ковалеві хисту вистачало хіба що на цвяхи та підкови. Теон заспокоював себе, що то лише принцова корона. От як коронує себе королем, то матиме пишнішу.