Слава ЗСУ!

— Я б міг тебе вберегти, — проскреготів Клеган. — Мене усі бояться. Тебе ніхто більше не зачепить. А хто зачепить — я його вб’ю.

Хорт притягнув Сансу до себе, і на мить вона вирішила, що він хоче її поцілувати. Опиратися його силі вона не могла, тому заплющила очі й чекала, коли все скінчиться. Але нічого не сталося.

— Досі не можеш дивитися, еге ж? — почула Санса його голос. Він рвучко смикнув її за плече, розвернув і штовхнув на ліжко. — Ану давай співай. Ти казала, що заспіваєш про Флоріана та Жонкіль.

Вістря Клеганового кинджала націлилося їй на горло.

— Співай, пташечко. Рятуй свою маленьку душечку.

Сансине горло висохло і стиснулося від страху, а всі пісні разом вилетіли з голови. «Благаю, не вбивайте!», воліла б заверещати вона, «змилуйтеся!». Санса відчула, як повертається вістря, як кинджал тисне на шию, і трохи не заплющила очі знову, але тоді згадала. Не пісню про Флоріана та Жонкіль, але таке, що теж можна заспівати. Голос її залунав у власних вухах тихесенько, тонесенько і тремтливо.

Добра Мати милосердна, Од війни синів рятуй. Зупини мечі та стріли, Кращий день їм подаруй.

Добра Мати-берегине, Доньок в згубу не введи, Бережи гріха та гніву, На добро нас наряди.

Решту віршів Санса забула. Коли її голос замовк, вона вже злякалася, що зараз Хорт її уб’є, але той за мить прибрав кинджала від горла, не мовивши ані слова.

Раптом відчувши якесь дивне поривання, Санса підняла руку і обійняла Клеганову щоку своєю долонею. В темній опочивальні обличчя вона не бачила, та відчула липкість крові й іншу вологу, яка кров’ю не була.

— Пташечко, — повторив він ще раз голосом грубим та хрипким, як скрегіт сталі по каменю. А тоді підвівся з ліжка. Санса почула, як рветься тканина, а потім тихі кроки, що зникали вдалині.

Коли вона виповзла з ліжка за довгу мить по тому, то вже лишилася сама. На підлозі валялося біле корзно, зібгане оберемком, заплямоване кров’ю та вогнем. Небо ззовні стало темнішим, і тепер серед зірок танцювало лише кілька блідих зелених привидів. Дмухав холодний вітер, брязкали віконниці. Санса раптом змерзла; вона струснула подерте корзно і згорнулася під ним на підлозі, тремтячи усім тілом.

Скільки минуло часу, вона б не сказала, та зрештою почула дзвони десь у місті. Низьке спижеве стугоніння пришвидшувалося з кожним ударом. Санса здивувалася, що це мало означати, і тут свій голос приєднав до першого другий дзвін, а тоді третій. Над пагорбами та подолами, над провулками та баштами, до кожного куточка Король-Берега заспівав їхній хор. Санса відкинула корзно і рушила до вікна.

Зі сходу з’являвся перший натяк на світанок, а дзвони калатали тепер вже і в Червоному Дитинці, підспівуючи гучним хвилям, що пливли від семи кришталевих башт Великого Септу Баелора. Санса згадала, що чула дзвони, коли помер король Роберт, але ж зараз вони лунали інакше — замість повільного похмурого калатання на всі спижеві голоси гучно гриміла радість. Санса почула, як на вулицях галасують люди, і галас той не міг бути нічим іншим, окрім гарячих вітань та дяки за спасіння.

Звістку їй приніс пан Донтос. Він ввалився до прочинених дверей, схопив її у п’яні обійми та закружляв опочивальнею. Вигукував він щось таке недоладне, що Санса не зрозуміла ані слова. Пан Донтос був ще п’яніший за Хорта, але на відміну від нього аж витанцьовував з радощів. Коли він нарешті відпустив Сансу, в тієї геть запаморочилося в голові та перехопило подих.

— Що таке? — Вона вхопилася за стовпчик ліжка. — Що сталося? Кажіть негайно!

— Все скінчено! Все! Кінець! Місто врятоване, князь Станіс утік, князь Станіс загинув, ніхто не знає, та всім байдуже — його військо розбите, лихо нас минуло! Хтось каже, що всі загинули, хтось — що втекли, а хтось — що перебігли до нас. О, які прапори! Яскраві прапори, Жонкіль, найкрасніші у світі! Маєте вино, ласкава панно? Ми мусимо випити за цей день, мусимо! Адже тепер ви врятовані, хіба не бачите?

— Та кажіть уже, що сталося! — струснула його Санса.

Пан Донтос зареготав і затанцював незграбно, трохи не впавши.

— Вони прийшли крізь попіл, коли річка палала. Так, річка, Станіс вгруз по шию в річку, і його заскочили ззаду. Ой, якби ж я був знову лицар, якби ж я міг опинитися там! Кажуть, Станісове військо ледве опиралося. Хтось утік, але більшість схилилася і перебігла до переможця, гукаючи за князя Ренлі. Що мав думати Станіс, коли почув таке? Я взнав від Ознея Кіптюга, а той від пана Озмунда, але пан Балон теж повернувся, і його хлопці кажуть те саме, і золотокирейники теж. Ми врятовані, люба дівчинко! Вони підійшли трояндовим гостинцем та вздовж річки, крізь пустку, випалену Станісом. Вугілля заплямувало їхні чоботи, попіл зробив усі обладунки сірими, але ж прапори! Прапори сяяли, як сонце: золота троянда і золотий лев, а з ними й решта: Марбрандове дерево, Рябинове дерево, мисливець Тарлі, виноград Рожвинів, листя пані Дубосерд… Усі західняки, уся сила Вирію та Кастерлі-на-Скелі! Князь Тайвин сам вів праве крило на північ від річки, Рандил Тарлі очолив середину, а Мейс Тирел — полк лівої руки. Але бій виграв передовий полк — він прохромив Станіса, наче гарбуза списом! Кожен у ньому завивав, наче гемон у сталевій подобі. А знаєте ви, хто очолив передовий полк? Знаєте, га? Нічого ви не знаєте!