Слава ЗСУ!

Даянерис V

Вона саме снідала — сьорбала з полумиска холодну юшку з креветок та хурми — коли Іррі принесла розкішну, повітряно-легку карфійську сукню з альтембасу кольору слонової кістки, оздоблену дрібними перлами.

— Прибери геть, — наказала Дані. — Коло пришибів розгулювати у панських шатах та оздобах якось недоречно.

Якщо «молочарі» вважають її за дикунку — нехай, вона вдягнеться, як дикунка. Виходячи до стаєнь, Дані мала на собі збляклі шаровари піщаного шовку та плетені з зілля сандалі. Невеличкі груденята вільно гуляли під мальованою дотракійською жилеткою, на пасі з блях висів кривий кинджал у піхвах. Джихікі заплела їй дотракійську косу і підвісила до кінця срібний дзвіночок.

— Та я ж не здобула жодної перемоги, — спробувала вона заперечити, слухаючи його теленькання.

Але Джихікі не погоджувалася.

— Ви спалили маегі в їхньому палаці пороху і запроторили їхні душі в пекло.

«То Дрогонова перемога, не моя», хотіла сказати Дані, але стримала язика. Дотракійці більше поважатимуть її за кілька дзвіночків у волоссі. Вона теленькнула, коли сідала на свою срібну кобилу, і теленькала з кожним її кроком, але пан Джораг та кревноїзники навіть оком не повели. Для охорони свого люду та драконів за її відсутності Дані лишила Рахаро, а Джохого та Агго мусили супроводжувати її до берега.

Вони лишили позаду мармурові палаци та запашні сади і рушили крізь біднішу частину міста, де непоказні цегляні будинки обертали до вулиць сліпі стіни без вікон. Тут стрічалося менше коней та верблюдів, а панських ношів ніхто не бачив і поготів. Але на вулицях кишіли діти, жебраки, кощаві собаки піщаного кольору. Бліді чоловікі у запилених льоняних спідницях стояли у проймах дверей і мовчки дивилися на подорожніх. «Вони знають, хто я, і не люблять мене», легко здогадалася Дані з їхніх поглядів.

Пан Джораг ладен був запхати її до ношів за шовкові запони, щонайдалі від людського ока, та вона йому відмовила. Надто вже довго Дані лежала на бебряних подушках, дозволяючи биками возити себе туди-сюди. Принаймні, верхи на коні вона відчувала, що кудись рухається.

На берег моря вони їхали не з доброго дива, а тому, що знову мусили тікати. Дані розмірковувала, що все її життя складається з суцільної втечі. Вона почала тікати ще у материному череві й не зупинялася з тих пір. Скільки разів її з Візерисом вивозили таємно, уночі, за один крок попереду зарізяк Узурпатора? Але ж нічого не поробиш — або втеча, або смерть. Цзаро дізнався, що П’ят Прей збирає вцілілих ворожбитів, аби начаклувати на неї якусь шкоду. Дані спершу сміялася, коли почула про таке.

— Чи не ви мені казали, що ворожбити схожі на старих сердюків: полюбляють порожні вихваляння забутими перемогами та давно втраченим хистом?

Але Цзаро був якийсь стурбований.

— Так воно й було. Тоді. Але зараз? Зараз я вже не такий певний. Кажуть, що в будинку Урратона Ходи-проти-Ночі горить скляна свічка, яка не горіла вже сто років. Примарна трава росте у садах Гехане, і люди бачили, як примарні черепахи носили листи між будинками без вікон на Ворожбитському шляху. Всі пацюки у місті відгризли собі хвости. Дружина Матоса Малларавана, яка колись насміялася з убогої, побитої міллю ряси одного ворожбита, з’їхала з глузду і відтоді відмовляється вдягати хоч якийсь одяг. Навіть у свіжих, щойно випраних шовках вона почувається так, наче їй тисячі комах повзають шкірою. Сліпий Сибассіон Окоїд знову може бачити — принаймні так клянуться його невільники. Чуючи таке, мимоволі замислишся.

Цзаро зітхнув.

— У Карфі настали чудернацькі часи. А чудернацькі часи — погані для торгівлі. Сумно мені казати, та краще вам поїхати з Карфу конче зовсім і не вагаючись.

Купець заспокійливо попестив Даніни пальці.

— Проте не обов’язково ж вам тікати самій. Ви бачили у Палаці Праху темні видіння, але Цзаро бачив світліші сни. Я бачив вас щасливою, в ліжку, з дитиною під грудьми. Нумо попливемо зі мною навколо Нефритового моря, і цей сон справдиться. Ще не пізно — подаруйте мені сина, радісну і солодку пісню мого життя!

«Тобто подарувати тобі дракона.»

— Я не вийду за вас заміж, Цзаро.

Його лице раптом застигло холодом.

— Тоді зникніть звідси без мене.