Слава ЗСУ!

— …про милосердя? Я знаю, яке милосердя вони мені наготували.

— Існує один звичай…

— Я залізного роду, — нагадав йому Теон. — Я маю власні звичаї. Та й який мені, власне, лишився вибір? Ні, не кажи, старий, я досить наслухався твоєї ради. Піди й надішли тих круків, про яких я казав. І скажи Лоренові, хай прийде. Векс теж. Кольчуга має бути налощена, а залога — вишикувана у дворі.

Якусь мить йому здавалося, що маестер заперечуватиме. Та зрештою Лювин сухо вклонився і мовив:

— Як накажуть пан принц.

Нечисленна залізняцька залога виглядала жалюгідно у великому дворі.

— Північани напосядуться на нас ще завидна, — мовив Теон до них. — Пан Родрік та панство, що прийшло на його заклик. Я від них не тікатиму. Я узяв цей замок і маю намір його втримати. Я житиму чи помру принцом Зимосічі. Але своїм людям я наказувати помирати не хочу. Якщо хтось бажає піти, перш ніж до нас дісталися головні сили пана Родріка, то зараз ви ще можете пробитися на волю.

Теон витяг меча з піхов та намалював риску на грунті.

— Хто хоче лишитися і битися, вийдіть наперед.

Ніхто не мовив ані слова. Вояки стояли у кольчугах, хутрі, вареній шкірі й не рухалися, мовби кам’яні. Кількоро перезирнулися. Урзен посовав ногами. Дик Харло відхаркався та сплюнув на землю. Біляве волосся Ендегара скуйовдив випадковий вітерець.

Теон відчув, наче тоне. «Чого я дивуюся?», мляво подумав він. «Мене кинув батько, дядьки, сестра, навіть той гидотний Смердюк. З якого дива залізняки мають ставати за мене на смерть?» Казати було нічого, робити теж. Він міг тільки стояти попід великим сірим муром та суворим білим небом і чекати з мечем у руці…

Першим перетнув риску Векс. За три швидкі кроки він став коло Теона, горблячись. Вочевидь присоромлений хлопцем, з місця рушив насуплений Чорний Лорен.

— Хто ще? — спитав Теон.

Наперед ступив Рудий Рольф. Кром. Верлаг. Тимор з братами. Хворий Ульф. Харраг Вівцекрад. Четверо Харлів та двоє Ботликів. Кеннед Долозуб виявився останнім. Заразом сімнадцять душ.

Серед тих, хто не ворухнувся, були Урзен, Стиг та усі десятеро, яких Аша привела зі Жбиру-в-Пущі.

— Гаразд, ідіть, — мовив Теон. — Тікайте до сестри. Вона вас гарненько привітає, це вже напевне.

Стиг мав совість хоча б похнюпитися присоромлено. Але решта рушила без жодного слова. Теон обернувся до тих сімнадцяти, які лишилися.

— Вертайтеся на мури. Якщо боги на нас зглянуться, я запам’ятаю кожного з вас назавжди.

Коли інші пішли, Чорний Лорен лишився.

— Замковий люд накинеться на нас, щойно почнеться бійка.

— Знаю. То що я маю робити?

— Вирізати їх, — відповів Лорен. — Усіх до ноги.

Теон хитнув головою на знак незгоди.

— Чи готовий зашморг?

— Готовий. То ви пустите його в хід?

— А ти знаєш кращий спосіб?

— А чого ж ні! Візьму сокиру, стану на тому мості, й хай набігають. По одному, по двоє чи троє, байдуже. Ніхто не промине рів, поки я дихаю.

«Він зібрався померти», подумав Теон. «Він хоче не перемоги, а кінця, вартого пісні.»

— Ми скористаємося зашморгом.

— Як скажете, — відповів Лорен зі зневагою в очах.

Векс допоміг Теонові вбратися до битви. Під чорним вапенроком та золотим корзном блищала добре змащена кольчуга на жорсткому кубраку з вареної шкіри. Озброєний та в обладунку, Теон видерся на вартову башту в тому куті, де сходилися південний та східний мури, щоб кинути погляд на свою лиху долю. Північани розходилися, щоб оточити замок з усіх боків. Їхнє число оцінити оком було важко: може, з тисячу, а може, вдвічі більше. Супроти сімнадцяти. До того ж вони притягли каменемети і скорпіони. Гуляй-городів він на королівському гостинці не бачив, але у вовчій пущі вистачало дерева, щоб збудувати їх собі просто тут.

Теон роздивився прапори крізь мирійську трубу зі скельцями маестра Лювина. Куди не кинеш оком, усюди на вітрі віяла бойова сокира Кервинів, а з нею Толгартові дерева та водяники Білої Гавані. Рідше траплялися знаки Кремінців та Карстарків. Подекуди стрічався лось Роголісів. Але Гловера не було жодного — про них подбала Аша. Не було Болтонів з Жахокрому, ані Умберів з тіні великої Стіни. Втім, обложники якось обходилися і без них. Скоро молодий Клей Кервин з’явився перед брамою з мирним прапором на високому держалні та оголосив, що пан Родрік Касель бажає перемовитися з Теоном Перевертнем.

Перевертень. Прізвисько було гірке, як жовч. Він згадав, як їхав на Пайк, щоб повести батьківські лодії проти Ланіспорту.

— Я скоро вийду! — закричав він донизу. — Сам!

Чорний Лорен не погоджувався.