Слава ЗСУ!

— Гидкий боягуз! — виплюнув пан Родрік. — Дитину… яка мерзота!

— Так, я знаю, — відповів Теон. — Я сам скуштував цієї страви, чи ви не забули? Мене забрали з батьківського дому в десять років, щоб батько більше не здіймав повстання проти корони.

— Це не те саме!

Теон лишився незворушним.

— Зашморг на моїй шиї не був з конопляної мотузки, правда ваша, але я його все одно відчував. Він тер мені шию, пане Родріку. До крові.

Теон сам не усвідомлював цього аж до нинішньої миті, та зараз слова проказалися самі собою.

— Тобі ніколи не завдавали жодної шкоди!

— Беті її теж не завдадуть, якщо ви…

Пан Родрік не дав йому скінчити.

— Гадюка! — вигукнув лицар, червоніючи лицем від люті під своїми білими баками. — Я дав тобі, Перевертню, можливість врятувати своїх людей та померти бодай з якимись рештками честі. А мав би знати, що вбивця дітей не вартий навіть такої милості.

Він сягнув рукою по меча в піхвах.

— Я мав би знести тобі голову просто тут і зараз, аби покласти край твоїй брехні та лукавству. Клянуся богами, я мав би так і вчинити!

Теон не боявся старого, що белькотів та бризкав слиною з розпачу. Але лучники на дахах і лава лицарів — то зовсім інша справа. Якби дійшло до мечів, повернутися до замку живим він не міг і сподіватися.

— Порушите вашу клятву, вб’єте мене — і побачите, як мала Бета теліпається у зашморгу.

Кісточки пальців пана Родріка побіліли, та за мить він зняв руку з меча.

— Зажився я на світі, якщо дожив до такого. Краще б лежав у могилі!

— Не можу не погодитися, пане. То ви приймете мої умови?

— Я маю обов’язок перед пані Кетлін та домом Старк.

— А перед вашим власним? Адже Бета — остання у вашому роду.

Старий лицар випростався.

— Я пропоную себе замість доньки. Звільни її та візьми мене заручником. Напевне ж каштелян Зимосічі вартий більшого, ніж мала дитина.

— Та не для мене. — «Відважне поривання, старигане, але не такий я дурень, як ти гадаєш.» — Так само, як не для князя Мандерлі або Леобальда Толгарта. Ручуся, вашим життям вони не перейматимуться.

А подумки мовив: «Твоя стара шкура для них не цінніша за шкуру першого-ліпшого хлопа у обозі.»

— Тож ні, я краще лишу собі дівчинку… і не завдам їй шкоди, поки ви робите, що вам кажуть. Її життя — у ваших руках.

— Ласка божа, Теоне, як ти можеш таке чинити? Ти ж розумієш, що я мушу йти на приступ, я зв’язаний присягою…

— Якщо це військо стоятиме перед брамою зі зброєю в руках після заходу сонця, Бета висітиме на шибениці, — відказав Теон. — З першим світлом за нею на той світ піде наступний заручник, а з наступним заходом сонця — ще один. Кожен ранок та вечір забиратиме по людині, поки ви звідси не підете. Заручників мені вистачить.

Він розвернув Веселуна, не чекаючи на відповідь, і рушив до замку. Спершу він їхав кроком, але згадавши про лучників за спиною, прискорився до ристі. Малі голівки дивилися на його наближення зі своїх шпичаків; обідрані й просмолені обличчя збільшувалися з кожним кроком. Між них стояла Бета Касель, заплакана, з зашморгом на шиї. Теон вдарив п’ятами Веселуна і ринув чвалом. Копита коня загуркотіли по підйомному мості, наче удари тулумбасу.

В дворі він зліз з сідла та віддав повід Вексові.

— Це може їх дещо стримати, — мовив Теон Чорному Лоренові. — Після заходу сонця дізнаємося. А дотоді забери дівча всередину і тримай її десь, щоб нікуди не ділася. — Під шарами шкіри, криці та вовни він стікав потом. — А мені треба келих вина. А краще діжку.

У опочивальні Неда Старка розпалили комин. Теон сів коло нього і наповнив чару густим червоним з замкових льохів — таким кислим, як його настрій. «Вони нападуть», похмуро подумав він, витріщаючись у вогонь. «Пан Родрік любить доньку, та він каштелян замку, а понад усе — лицар.» Якби то Теон стояв з зашморгом на шиї, а до замку підійшов князь Балон з військом, роги вже сурмили б на приступ. Тут він не мав жодного сумніву. Дяка богам, що пан Родрік — не залізного роду. Чоловіки зелених земель — м’якіші серцем. Але чи досить м’які? Цього він не був певний.

Якщо ні, якщо старий таки накаже брати замок приступом, то Зимосіч впаде — щодо цього Теон себе не дурив. Його сімнадцятеро могли вбити втричі, вчетверо, уп’ятеро проти свого числа, та зрештою їх розчавлять і знищать.

Теон видивлявся у полум’я над краєм келиха з вином і розмірковував про несправедливість життя.

— Я стояв біч-обіч з Роббом Старком у Шепітній Пущі, — пробурмотів він. Тієї ночі він теж боявся, але не так. Одне діло — іти у бій оточеним друзями, і зовсім інше — загинути самотнім, оточеним лише зневагою. «Милосердя», майнула злиденна думка. «Де воно? Хто його бачив?»