Слава ЗСУ!

Тиріон XV

Йому наснилася потріскана кам’яна стеля, сморід крові, лайна та обпеченої плоті. Повітря повнилося задушливим димом. Навколо стогнали та скиглили люди; час від часу над усім лунав чийсь страшний болючий вереск. Коли він спробував ворухнутися, то виявив, що обгидив власну постіль. Від диму очі спливали сльозами. «Я плачу, абощо?» Не можна, щоб його сльози бачив пан батько. Адже він — Ланістер з Кастерлі-на-Скелі. «Я лев, я мушу бути левом, жити левом і померти левом.» Але ж як страшно болить. Надто слабкий, щоб стогнати, він лежав у власному лайні з заплющеними очима. Недалечко хтось кляв богів похмурим невиразним голосом. Він послухав прокляття і спитав себе, чи не помирає він. За деякий час кімната зблякла та зникла.

Він побачив себе за межами міста, у світі без кольорів. Круки летіли сірим небом на великих чорних крилах; гайворони-трупоїди здіймалися зі своїх учт лютими хмарами, куди б він не поставив ногу. Білі черв’яки копирсалися у чорній гнилій гидоті. Вовки були сірі, й сестри-мовчальниці також; разом вони здирали плоть з загиблих. По всьому турнірному полю були розкидані трупи. Сонце здавалося гарячим білим грошем і кидало сліпуче світло на сіру річку, яка струмко мчала навколо згорілих кісток потоплених кораблів. З поховальних вогнищ піднімалися чорні стовпи диму, летіли білі жарини. «Моїх рук справа», подумав Тиріон Ланістер. «Вони загинули за моїм наказом.»

Спершу в світі не було ані звуку, але потім він потроху почав чути голоси мертвих — тихі та жахливі. Вони плакали, стогнали, вони благали скінчити їхні страждання, вони молили про порятунок і кликали матерів. Тиріон своєї матері не знав. Він хотів Шаю, але її не було. Він блукав сірими тінями і намагався згадати…

Сестри-мовчальниці здирали з мертвих обладунки та одяг. Усі яскраві фарби були висмоктані з вапенроків та корзен загиблих, і вони лишилися вдягнені у сіро-білі барви, а кров їхня застигла чорною кіркою. Він бачив, як голі тіла піднімали за руки та ноги, як тягли до поховальних вогнищ, до їхніх товаришів по зброї. Залізо та одяг кидали у велику білу хуру, яку тягли двоє високих чорних коней.

Стільки мертвих. Безліч. Їхні трупи висіли у руках, наче ганчір’я, обличчя спотворилися, застигли або напухли від гниття — невпізнанні, заледве людські. Одяг, який забирали сестри-мовчальниці, був прикрашений чорними серцями, сірими левами, зів’ялими квітами, блідими примарними оленями. Панцири та шоломи були зім’яті, порубані, кольчуги подерті, пробиті, порізані. «Навіщо я убив їх усіх?» Колись він знав, а потім чомусь забув.

Він би спитав когось із сестер-мовчальниць, але коли спробував говорити, то виявив, що не має рота. Зуби його вкривала суцільна гладка шкіра. Зроблене відкриття його нажахало. Як можна жити без рота? Він почав тікати. Місто було недалечко. Всередині міста, подалі від мерців, йому буде безпечно. Серед мерців йому не місце. Він не мав рота, але ж лишався живою людиною. Ну, хай левом, але ж живим. Та коли він досяг міських мурів, браму перед ним зачинили.

Коли він знову прокинувся, було темно і спершу нічого не видно, але потім з мороку потроху з’явилися обриси ліжка навколо. Запони були засунуті, але Тиріон побачив різьблені стовпчики та провислий оксамитовий навіс. Під спиною він відчував піддатливу м’якість перини, подушка під головою була з гусячого пуху. «Моє власне ліжко, у власній опочивальні.»