Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Читай онлайн! Читай онлайн українською безкоштовно > Книги > Чвара королів

— Навчіть мене… ніколи… не гратися… сокирами. — Усмішка вийшла трохи напруженою. — Де… ми? В якому… місці?

Говорити було боляче, але Тиріон надто довго пролежав мовчки.

— Де ж, як не в Маегоровому Острозі, мосьпане. У покоях над танцювальною палатою королеви. Її милість наказали тримати вас ближче до неї, щоб вони самі могли за вами наглянути.

«Хто б сумнівався.»

— Поверніть мене, — наказав Тиріон. — У моє ліжко. Власні покої.

«Де я зможу оточити себе власними людьми і мати при боці власного маестра. Якщо знайду вартого довіри.»

— Ваші покої… мосьпане, це неможливо. У ваших колишніх покоях тепер мешкає Правиця Короля.

— Я. Правиця. Короля. — Мало того, що Тиріона виснажували спроби говорити, він ще й не міг допетрати, що це таке йому кажуть.

Маестер Балабар виглядав засмученим, трохи руки не ламав.

— О ні, мосьпане, ви ж… вас було поранено, ви лежали при смерті. Ваш вельможний батько прийняв на себе обов’язки правиці. Князь Тайвин, він тепер…

— Він тут?

— З самої ночі битви. Князь Тайвин нас усіх врятував. Простолюдці кажуть, що то був привид короля Ренлі, але розумніші люди знають, що до чого. Військо очолювали ваш батько і князь Тирел, а з ними — Лицар Квітів та пан Мізинець. Вони пробилися крізь попіл і застукали узурпатора Станіса ззаду. То була велика перемога. Тепер князь Тайвин мешкає у Башті Правиці й допомагає його милості впорядкувати королівство, хвала богам.

— Хвала богам, — байдуже повторив Тиріон. Його семиклятий батько і семиклятий Мізинець, а на додачу Ренлін привид? — Я хочу…

«А чого, власне, я хочу? І кого?» Не можна ж казати цьому рожевому Балабару, щоб привів Шаю. То по кого йому послати? Кому можна довіряти? Варисові? Бронові? Панові Джаселину?

— …зброєносця, — скінчив він. — Пода. Пейна.

«Саме Под був зі мною на мості з кораблів. І врятував мені життя.»

— Хлопчика? Отого дивного хлопчика?

— Дивного хлопчика. Подріка. Пейна. Йдіть. Хай прийде він.

— Як накажете, мосьпане.

Маестер Балабар схилив голову і заспішив геть. Тиріон відчував, як з нього повільно витікають сили. Він спитав себе, скільки часу вже тут спить. «Серсея бажала б, щоб я заснув навіки. Але цього подарунка вона від мене не матиме.»

Подрік Пейн увійшов до опочивальні боязко, наче миша.

— Мосьпане?

До ліжка він підібрався дрібними кроками, немовби жахався наблизитися. «Як може хлопець, безстрашний у бою, так лякатися нещасного хворого?», спитав себе Тиріон.

— Я хотів лишитися з вами, але маестер мене вигнав.

— То вижени його сам. Слухай мене. Важко говорити. Треба сон-вино. Сон-вино, а не макове молоко. Піди до Френкена. До Френкена, не до Балабара. Дивись, як він його робить. Принеси мені.

Подрік стрівся очима з Тиріоновим поглядом і миттю відвів їх убік. «Не можу його винуватити.»

— Хочу, — вів далі Тиріон, — власну. Варту. Брона. Де Брон?

— Його висвятили в лицарі.

Навіть супитися — і те було боляче.

— Знайди. Приведи.

— Як накажете. Мосьпане. Брона.

Тиріон схопив хлопця за руку.

— Пан Мандон?

Хлопець зіщулився.

— Я н-не хотів його в-в-в…

— То він мертвий? Ти певен? Мертвий?

Подрік боязко посовав ногами.

— Потонув.

— Добре. Не кажи. Про нього. Нікому. Про мене. Нічого. Нікому.

Коли зброєносець пішов, Тиріона залишили останні сили. Він відкинувся на подушки і заплющив очі. Він сподівався, що йому знову насниться Тайша. «Цікаво, як би їй сподобалося моє нове обличчя», подумав він гірко.

Джон VIII

Коли Кворин Піврукий наказав йому зібрати хмизу для вогнища, Джон зрозумів, що кінець наближається.

«Добре буде знову зігрітися хоч ненадовго», мовив він до себе, поки рубав голе гілля на стовбурі засохлого дерева. Привид сидів на хвості й чекав, не видаючи жодного звуку, як завжди. «А чи витиме він по мені, як я помру — так само, як Бранів вовк вив, коли він впав?», спитав себе Джон. «Чи витиме Кудлай у далекій Зимосічі, Сірий Вітер, Німерія, де б вони не були?»

Місяць сходив з-за однієї гори, сонце сідало за іншою. Джон викресав іскри з кременя та кинджала; здійнялася цівочка диму. Підійшов Кворин і став дивитися, як перше полум’я миготить на покришеній корі та сухій сосновій глиці.

— Сором’язливе, як діва у шлюбну ніч, — тихо промовив велетень-розвідник, — і майже таке ж прекрасне. Інколи забуваєш, яким гарним буває полум’я.

Від такої людини, як він, Джон не чекав балачок про дів та шлюбні ночі. Скільки він знав, Кворин цілісіньке життя віддав службі Варті. Невже Піврукий теж колись кохав діву чи справляв весілля, як це роблять і шляхетні, й посполиті? Джон не став питати, а натомість узявся роздмухувати вогнище. Коли полум’я весело затріщало, він стягнув скрижанілі рукавиці, щоб зігріти руки, і втішено зітхнув. Чи буває на світі поцілунок діви, солодший за тепло вогню в морозну ніч? Тепло потекло пальцями, наче топлене масло.

Попередня
-= 373 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 57.

Останній коментар

Sownvxj 07:42:09

Коментар буде відображений після підтвердження модератором


Robertgox 27.03.2024

Коментар буде відображений після підтвердження модератором


cvCor 26.03.2024

Коментар буде відображений після підтвердження модератором


Додати коментар