Слава ЗСУ!

— Зимосіч. — Язик почувався у роті якось чудернацько, незграбно. «Отаким робом одного дня повернуся і не зможу заговорити.» — Я бачив Зимосіч. Вона горіла. Пахло кіньми, залізом, кров’ю. Там усіх убили, Мейро.

Бран відчув на обличчі її руку. Мейра відкидала назад його волосся.

— Ти весь спітнів, — мовила вона. — Хочеш пити?

— Хочу, — погодився він.

Мейра піднесла йому до рота міх, і Бран так заспішив пити, що вода потекла в нього з кутка рота. Коли він повертався зі сну, то завжди відчував млявість та спрагу. І голод теж. Він згадав коня, що вмирав, смак крові у роті, запах горілої плоті у вранішньому повітрі.

— Скільки часу?

— Три дні, — відповів Йоджен. Хлопець підійшов нечутно, а може, й не відходив нікуди. У сліпому чорному світі Бран цього не розрізняв. — Ми за тебе злякалися.

— Я був з Літом, — мовив Бран.

— Надто довго. Ти замориш себе голодом. Мейра залила тобі у горло трохи води, а ще ми мазали тобі мед на вуста, але цього мало.

— Я їв, — заперечив Бран. — Ми загнали лося і мусили відганяти деревного кота, який спробував вкрасти наше м’ясо.

Кіт був брунатний, наполовину менший за лютововка, проте дуже завзятий. Бран згадав його мукусовий запах, сердите гарчання з дубової гілки.

— То їв вовк, — мовив Йоджен. — А ти не їв. Обережно, Бране. Не забувай, хто ти є.

Хто він є, Бран пам’ятав чи не надто добре: Бран-малий хлопчина, Бран-каліка. Краще вже Бран-вовкулака. Хіба дивно, що він хоче бачити сни про Літо, вовчі сни? Тут, у вогкій холодній темряві могили нарешті розплющилося його третє око. Він міг сягнути по Літо, коли хотів, а одного разу навіть торкнувся Привида і заговорив до Джона. Хоча це йому, напевне, наснилося. Бран не розумів, чому Йоджен завжди намагається витягти його назад зі сну. Допомагаючи собі руками, він спромігся сісти.

— Я повинен розповісти Оші про те, що бачив. Вона тут? Куди вона пішла?

Дичацька жінка дала відповідь сама.

— Та нікуди я не пішла, мосьпане. Набридло вже блукати навмання у темряві.

Бран почув човгання ніг на камені, повернув голову на звук, але нічого не побачив. Він гадав, що унюхає її, але не був певний. Усі вони зараз смерділи однаково, а такого нюху, як в Літа, Бран не мав.

— Минулої ночі насцяла на ногу якомусь королеві, — казала далі Оша. — А може, то було вранці, хто скаже? Я спала, тепер не сплю.

Вони усі багато спали, не самий тільки Бран. Більше робити було нічого. Спати, їсти, знову спати, іноді трохи побалакати… але не надто довго і тільки пошепки, заради безпеки. Оша бажала б, щоб ніхто з них взагалі не розмовляв, але примусити Рікона замовкнути, а Ходора — припинити нескінченно бурмотати до самого себе «Ходор-ходор-ходор», було неможливо.

— Ошо, — мовив Бран, — я бачив, як горить Зимосіч.

Зліва від себе він почув тихий Ріконів подих.

— Це сон, — буркнула Оша.

— Це вовчий сон, — заперечив Бран. — Я чув і носом теж. Ні з чим не сплутаєш, як пахне вогонь і кров.

— Чия кров?

— Людська, кінська, собача. Будь-чия. Нам треба піти подивитися.

— Шкура в мене вже досить пошарпана, та іншої я не маю, — відповіла Оша. — А якщо ота каракатиця в короні мене впіймає, то спустить її зі спини канчуками.

Мейра знайшла Бранову руку в темряві та бадьорливо стиснула йому пальці.

— Давай я піду, якщо ти боїшся.

Бран почув, як пальці шурхотять шкірою, потім — як викресують вогонь з кременя та кресала. Потім ще раз. Нарешті іскра зачепилася, Оша обережно роздмухала її у довгий блідий вогник, що витягся вгору, наче струнка дівчина стала навшпиньки. Ошине обличчя плавало у повітрі над вогником; вона торкнулася його голівкою смолоскипа, і Бран аж зіщулився, коли смола почала палати, наповнюючи світ жовтогарячим блиском. Від світла прокинувся Рікон, сів і став позіхати.

Коли навколо заворушилися тіні, то на мить здалося, наче мертві підводяться зі своїх місць. Там були Ліанна та Брандон, їхній батько князь Рікард Старк, його батько князь Едвил, князь Вілам та його брат Артос Невблаганний, князь Доннор, князь Берон, князь Родвил, одноокий князь Джонел, князь Барт, князь Брандон, князь Креган, який бився з Драконолицарем. Вони сиділи на своїх кам’яних кріслах з кам’яними вовками біля ніг. Тут вони оселялися навіки, коли останні краплі тепла згасали в їхніх тілах; тут були темні палати мертвих, куди живим боязко й ступити.

А коло входу до порожньої могили, що чекала на князя Едарда Старка, попід його статечною гранітною подобою, скупчилися навколо свого крихітного запасу хліба, води та в’яленого м’яса шестеро втікачів.