Слава ЗСУ!

— Майже нічого не лишилося, — пробурмотіла Оша, роздивляючись харчі. — Скоро муситиму вийти нагору. Треба хоч щось вкрасти, бо доведеться з’їсти Ходора.

— Ходор, — вишкірився на неї Ходор.

— Цікаво, там день чи ніч? — спитала Оша. — Я вже всякий лік втратила.

— День, — відповів Бран, — але за димом темно й мало що видно.

— Мосьпан цього певний?

Навіть не ворухнувши скаліченим тілом, він сягнув назовні та якусь мить дивився двома парами очей. Перед одними очима стояла Оша зі смолоскипом, Мейра, Йоджен та Ходор, подвійний ряд високих гранітових стовпів, довгі ряди мертвих володарів півночі, що зникали в темряві… а іншими він побачив Зимосіч, сіру від хмар диму, обгорілі та перекошені ворота з дубу, окутого залізом, опущений додолу підйомний міст у плутанині розірваних ланцюгів та виламаних дощок. У рові плавали мертві тіла, наче острівці для гайвороння.

— Певний, — оголосив Бран.

Оша якусь мить міркувала.

— Тоді я спробую роздивитися. А решта хай теж не відстає. Мейро, принеси-но Бранового кошика.

— То ми підемо додому? — збуджено скрикнув Рікон. — Я хочу свого коня! А ще пирогів з яблуками, масла, меду і Кудлая! Ми підемо туди, де Кудлай?!

— Так, — пообіцяв Бран, — але ти мусиш поводитися тихо.

Мейра припнула кошика з верболозу до Ходорової спини, допомогла посадити у неї Брана і просунула його мертві ноги крізь отвори. Бранові чомусь стало млосно у животі. Він знав, що чекає на них нагорі, але воно від того не ставало менш страшним. Коли вони рушили, Бран кинув на батька останній погляд, і йому здалося, наче в очах князя Едарда він бачить сум — мовби батько не хоче його відпускати. «Ми мусимо іти», подумав він. «Нам вже час.»

Оша несла свого довгого дубового списа в одній руці та смолоскипа в іншій. На спині в неї висів оголений меч — один з останніх з тавром Мікена. Покійний коваль скував меча для могили князя Едарда, щоб його дух знайшов спокій і не турбував живих. Але Мікена вбили, залізняки пильнували зброярню, і кидати добру сталеву зброю було нерозумно — хай навіть довелося пограбувати могилу. Мейра узяла клинка князя Рікарда, хоча жалілася, що той заважкий для неї. Брандон узяв меча свого тезки — меча, зробленого для дядька, якого він ніколи не знав. Бран розумів, що в бійці від нього мало користі, та все ж почувався певніше з мечем у руці. Він знав, що це хлопчачі дурощі, але нічого вдіяти не міг.

Кроки гучно лунали у крипті, схожій на печеру. Тіні позаду них проковтнули батька, тіні попереду відступили, відкриваючи інші подоби — не просто князів, але старих Королів-на-Півночі. На чолах вони мали кам’яні корони. Торген Старк, Король-на-Колінах. Едвин Весняний Король. Теон Старк, Голодний Вовк. Брандон Палій і Брандон Корабельник. Джораг та Джонос, Брандон Поганий, Вальтон Місячний Король, Едеріон Жених, Ейрон, Бенджен Милий та Бенджен Лихий, Едрік Снігобород. Обличчя їхні були суворі й сильні; дехто за життя наробив багато зла, але всі до одного були Старками, і Бран знав усі оповіді про них. Він ніколи не відчував страху коло могил — вони складали частину його дому, частину його самого, і Бран завжди знав, що одного дня теж ляже поруч з ними. Але зараз трохи втратив певність.

«Якщо я піду нагору, то чи повернуся колись униз? Де мене покладуть, коли я помру?»

— Чекайте, — мовила Оша, коли вони досягли звивистих кам’яних сходів на поверхню та до нижчих рівнів, де на своїх темних престолах сиділи давніші королі.

Смолоскипа дичацька жінка віддала Мейрі, а сама додала:

— Я доберуся й навпомацки.

Якийсь час вони чули її кроки, але ті ставали дедалі тихіші, поки зовсім не зникли.

— Ходор, — занепокоївся Ходор.

Бран казав собі сто разів, як ненавидить ховатися у темряві, як хоче знову побачити сонце, знову проїхатися верхи під вітром та дощем. Але зараз, чекаючи миті, коли це мало статися, він перелякався. Бран почувався безпечно у темряві, де не міг бачити навіть руку перед обличчям. Там було легко вірити, що вороги ніколи тебе не знайдуть. До того ж наснаги йому додавали кам’яні володарі на престолах — навіть коли він їх не бачив, все одно знав, що вони там.

Минуло чимало часу, перш ніж вони знову щось почули. Бран почав був боятися, що з Ошею сталося якесь лихо. Його братик без упину совався та крутився.

— Я хочу додому! — гучно заявив він вже вкотре.

Ходор нахилив голову і сказав:

— Ходор.

А тоді вони знову почули кроки, дедалі лункіші, й за кілька хвилин на світло з’явилася Оша з похмурим обличчям.

— Двері чимось завалило. Я не змогла їх зрушити.

— Ходор зрушить що завгодно, — відповів Бран.